Сьогодн, 5 травня, народилася геніальна українська письменниця, класик української літератури
Ірина Вільде – не вразлива до слави і хули. Це справді дивовижна велика Жінку, без творчості якої важко уявити сьогодні повноцінною українську літературу. Ірина Вільде зачарувала мене ще школяркою своїм ніким неперевершеним поки що романом «Сестри Річинські», який побачили світ у 1965 році, тоді ж був відзначений Шевченківською премією, що було для автора і твору потужною рекламою.
Але твір, може єдиний з тогочасних, був справді вартий захоплення. Тим паче він відкривав для мене, дівчинки з подільського села, невідому і таку цікаву Західну Україну. Можливо, і під враженням «Сестер Річинських», у 1968 році я переїхала з Вінниччини на Буковину – батьківщину Дарини Дмитрівни, влаштувалася у районну газету її Заставнівського району і перше село, яке відвідала в статусі кореспондента, буде село її дитинства — улюблена Веренчанка.
Там, на якомусь заході у школі, я побачила відому письменницю, але здалеку, бо не посміла наблизитися до знаменитості, хоч вона й вела себе дуже просто, як звичайна собі сільська жінка. Та й одягнена була без «шику». Але… Стримував мене пієтет перед великою письменницею, яку я обрала у свої авторитети літературні. Звісно, на шпальтах газети «Шлях перемоги» не забарився мій щирий відгук на її візит. Було це в травні 1969 року…
Ближче, хоч заочне, знайомство відбулося на початку 70-х, коли я перейшла на стаціонарне навчання філфаку ЧДУ, і познайомилася з його викладачами й науковцями, і тісно подружила із Зіною Вигнан і Зіновією Пенюк, корінними буковинками, знання і розум яких мене, невігласку, але спраглу знань, просто шокували! Чесно кажучи, спілкування з ними мені більше дало, ніж тогочасна система вищої освіти….
От від них я й почула чимало захоплюючого й ексклюзивного про Дарину Дмитрівну, адже обидві мої старші приятельки дружили з Вільде, а Зіновія Флоріанівна, моя викладачка латини, ще з чернівецької німецької гімназії, де вчилися вони до Другої Світової.
Єднало цих щирих українських патріоток ще й те, що були наполовину… «швабками», як називали себе нащадки німецьких колоністів, для яких Буковина стала рідною. Так я дізналася, що мати Ірини Вільде – німкеня, вихована в буковинській традиції, а батько, сільський вчитель з Веренчанки, український патріот Дмитро Макогон.
Дещо чула й і про різні сумні й веселі пригоди, в які потрапляла письменниця у своєму не простому житті. І про сімейне життя… Про розстріляного німцями першого чоловіка письменниці – «упівця», і про другого, нібито «енкаведиста»… Про тісну дружбу з Ковпаком, який партизанив (чи не «за упівцями»?) у роки війни в Карпатах, про її «всеможність» по війні, і про підтримку і захист письменників-шістдесятників…
Але ці туманні уривки розмов про трагедії родинні письменниці витіснили з моєї пам’яті розповіді про її дивацтва і почуття гумору. Особливо, про фестивалі «сороміцької співанки», які вона щоліта влаштовувала на своїй дачі у Дорі, збираючи весь цвіт не лиш галицької й буковинської інтелігенції. Казали, що в ті роки, коли вона була депутатом Верховної ради України, приїздили до неї і столичні шанувальники, навіть давні друзі гімназійні, що жили в Європі й Америці.
І от влітку 1971 року, нарешті, здійснилася моя мрія – я не просто познайомилася з Іриною Вільде, а навіть пожила два тижні поряд з нею на її дачі у селі Дора Івано-Франківської області. Чула її, говорила з нею!!!!
Трапилось так, що, здавши сесію за другий курс, на час канікул влаштувалася кореспондентом в газеті «Молодий буковинець» з метою і підробити, і побачити у всій різноманітній красі Буковину. Почувши про це, Зіновія Флоріанівна, з якою я тоді спілкувалася і як її студентка, запропонувала мені поїхати з нею на дачу до Ірини Вільде.
Певно, за порадою Зіни Вигнан, з якою ми теж тісно дружили, і яка співчувала мені як молодій, але не дуже щасливій письменниці: ніхто не хотів видавати книжкою мої, як на її погляд, геніальні новели. Ото, як згодом дізналася, обидві мої наставниці вирішили повезти мене в Дору, і на оглядини, і за благословенням «нанашки», як тоді Дарину Дмитрівну називали усі, «благословенні» нею молоді львівські, і не тільки, письменники.
Як добиралися ми до Дори то потягом, то автобусом, смутно пам’ятаю, але прибилися рано вранці. Як зараз бачу, високу гору, порослу густою травою, на якій височить будинок в гуцульському стилі, до якого веде тоненька стежечка.
Зустріла дорогих гостей Дарина Дмитрівна на ґанку, в якомусь вицвілому затрапезному халаті і з трилітровою банкою молока в руках. Як виявилося згодом, це був основний харч, який їй щоранку з долини приносила місцева гуцулка. Зробивши нам знак не галасувати, бо гості сплять, повела нас в якусь кімнату, аж надто скромно умебльовану, і порадила відпочити з дороги, поснідавши молоком.
Нарешті, під обід гості з Польщі, а точніше колєжани по Станіславській гімназії, прокинулись, а Дарина Дмитрівна написала розділ свого нового твору, ми зійшлися у найбільшій кімнаті, щоб вирішити, «як, чим і де пообідати». Як пояснила новоприбулим, тобто нам, ґаздиня, обідають «дачники» завжди в ресторані у Яремчі, а снідають і вечеряють, чим Бог пошле і добрі люди.
Не можу проминути той наш похід до ресторації! Попереду в тому ж халаті, розтоптаних мештах та ще й з тайстрою через плече та костуром у правиці, велично дефілювала Дарина Дмитрівна, а за нею – ми четверо. Всю дорогу Дарина Дмитрівна смішила нас своїми незворушно серйозними жартами:
– Оце люди дивляться на нашу процесію, і думають перепуджено: «Куди це цих панів заморських, файно вбраних, вчених, веде ця обдерта баба-торбарка з герлигою в руках?!
Звісно, ми голосно сміялися, хоч видно було, що до таких процесій із знаменитою «бабою» на чолі, місцеві не тільки звикли, а й весело на нас реагували, з пошаною вітаючись.
Обід смачний, розмови дотепні й веселі, ресторан затишний, прохолодний і майже порожній. Тому обідали ми повагом, довгенько. А по обіді повела нас Дарина Дмитрівна у ліс, як сказала, «за тим, що Бог пошле нам на вечерю». Слава Богу, того літа у Карпатах зародили ягоди і гриби, тож поверталися додому «з вечерею».
Бачу, що спогади мої не вкласти у кілька абзаців, тому «скорочуюсь».
Як я вже сказала, везли мене Зіновія Флоріанівна до Дарини Дмитрівни і за благословенням, і щоб конкретно допомогла з виданням першої моєї книжки. Чесно кажучи, господиня, мало звертала на мене уваги, за що я, паралізована пієтетом перед нею, була їй щиро вдячна. Бо щаслива нагоді побути бодай трохи у «гравітаційному полі» цієї незвичайно і надзвичайної Українки, при тім милуючись дивною красою Прикарпаття.
А одного ранку (як відомо, Дарина Дмитрівна рано вставала, до речі, як і я), насторожила мене тиха розмова у сусідній кімнаті, де жила Зіновія Флоріанівна, бо говорили… про мене. І я затамувавши подих, перетворилася на слух… Звісно, моя добра незабутня наставниця розпитувала Дарину Дмитрівну про враження від моїх оповідань. І просила помогти…
Про хвилювання, яке тоді полум’ям охопило мене, свідчить те, що в пам’яті зосталося від тої бесіди лише кілька речень:
– Зоню, кажу ж, не треба. Помагати їй не треба. Сама проб’ється. Я в її роки так не писала….
Це Ірина Вільде повторила мені по дорозі до ресторану. І я досі вдячна великій письменниці за ці слова: «Я в її роки так не писала», бо це була найвища оцінка моїй творчості. А головне, потужний мені посил до творчості…
Як потім конкретизувала враження Ірини Вільде Флоріана, з моїх «ранніх опусів» найбільше її зацікавила коротка новелетка «За сімома замками», в якій я намагалася передати переживання «німецької покритки», простої жінки, воєнної гастарбайтерки, вивезеної дівчуком із села фашистами, яка повернулася з німецької неволі з «дитиною у пелені». Таких «німців» чималенько росло по наших селах повоєнних. А точніше, моє інтуїтивне вирішення такої складної дилеми, як «голос крові»…
А потім приїхав зі Льову її шофер на її машині, відвіз кудись колег із Польщі. А на другий день ми втрьох з Дариною Дмитрівною вирушили в подорож по Прикарпаттю і Буковині. Спочатку загостили у Коломию, до сватів письменниці по її синові Яремі, а відтак через усю Буковину поїхали аж у Заліщики, Тернопільської області, де жила перша дружина і донька сина Максима. І всім Дарина Дмитрівна дарувала корці з яблуками, торби з якимись іншими дарами, всіх веселила, але сама була невеселою.
Зрозуміло, через справи родинні, до яких мені не було справ…. Найщасливішим був візит у її рідну Веренчанку, де справді, її зустрічали як бажану гостю, кликали з усіх воріт, а в одні хаті влаштувати королівський прийом, ніби чекали…. А може, й чекали.
Впродовж всього свого тривання на Буковині я не раз зустрічалася з дорогою мені Дариною Дмитрівною, при тому в різних ситуаціях і за різних обставин. І завжди з величезним пієтетом. Були зустрічі і в Києві, на з’їзді письменників, і в Спілці письменників. Завжди жартували, згадували Буковину…
А останній раз я зустріла Дарину Дмитрівну на вулиці Леніна у Чернівцях, біля парку. Йшла кудись, Господи, простоволоса, в якомусь халаті, в розтоптаних мештах. Я чула від Флоріани (так близькі називали Зіновію Флоріанівну Пенюк), про хворобу Дарини Дмитрівни, тому кинулася до неї питати, куди йде, на що вона лиш безпомічно й по-дитячому довірливо дивилася на мене….
Добре, що поруч був телефон-автомат.
Я подзвонила подрузі Зіновії Флоріанівни, в якої часто зупинялася Дарина Дмитрівна, коли приїздила в Чернівці, і поволеньки повела за вказаною адресою. Благо, було недалеко….
От минуло стільки літ, а я досі вдячна Ірині Вільде за скупу похвалу. Бо одне добре слово геніальної і справедливої людини, яка знає, «як много важить Слово»… важить більше, як сто томів похвали від тих, хто того не знає.
Галина Тарасюк
Дорогий Леоніде, спасибі за таке поважне поширення!!! Усіх благ!