У «гравітаційному полі» Ірини Вільде

Сьогодн, 5 травня, народилася геніальна українська письменниця, класик української літератури
Ірина Вільде – не вразлива до слави і хули. Це справді дивовижна велика Жінку, без творчості якої важко уявити сьогодні повноцінною українську літературу. Ірина Вільде зачарувала мене ще школяркою своїм ніким неперевершеним поки що романом «Сестри Річинські», який побачили світ у 1965 році, тоді ж був відзначений Шевченківською премією, що було для автора і твору потужною рекламою.

Але твір, може єдиний з тогочасних, був справді вартий захоплення. Тим паче він відкривав для мене, дівчинки з подільського села, невідому і таку цікаву Західну Україну. Можливо, і під враженням «Сестер Річинських», у 1968 році я переїхала з Вінниччини на Буковину – батьківщину Дарини Дмитрівни, влаштувалася у районну газету її Заставнівського району і перше село, яке відвідала в статусі кореспондента, буде село її дитинства — улюблена Веренчанка.

Там, на якомусь заході у школі, я побачила відому письменницю, але здалеку, бо не посміла наблизитися до знаменитості, хоч вона й вела себе дуже просто, як звичайна собі сільська жінка. Та й одягнена була без «шику». Але… Стримував мене пієтет перед великою письменницею, яку я обрала у свої авторитети літературні. Звісно, на шпальтах газети «Шлях перемоги» не забарився мій щирий відгук на її візит. Було це в травні 1969 року…

Ближче, хоч заочне, знайомство відбулося на початку 70-х, коли я перейшла на стаціонарне навчання філфаку ЧДУ, і познайомилася з його викладачами й науковцями, і тісно подружила із Зіною Вигнан і Зіновією Пенюк, корінними буковинками, знання і розум яких мене, невігласку, але спраглу знань, просто шокували! Чесно кажучи, спілкування з ними мені більше дало, ніж тогочасна система вищої освіти….

От від них я й почула чимало захоплюючого й ексклюзивного про Дарину Дмитрівну, адже обидві мої старші приятельки дружили з Вільде, а Зіновія Флоріанівна, моя викладачка латини, ще з чернівецької німецької гімназії, де вчилися вони до Другої Світової.

Єднало цих щирих українських патріоток ще й те, що були наполовину… «швабками», як називали себе нащадки німецьких колоністів, для яких Буковина стала рідною. Так я дізналася, що мати Ірини Вільде – німкеня, вихована в буковинській традиції, а батько, сільський вчитель з Веренчанки, український патріот Дмитро Макогон.

Дещо чула й і про різні сумні й веселі пригоди, в які потрапляла письменниця у своєму не простому житті. І про сімейне життя… Про розстріляного німцями першого чоловіка письменниці – «упівця», і про другого, нібито «енкаведиста»… Про тісну дружбу з Ковпаком, який партизанив (чи не «за упівцями»?) у роки війни в Карпатах, про її «всеможність» по війні, і про підтримку і захист письменників-шістдесятників…

Але ці туманні уривки розмов про трагедії родинні письменниці витіснили з моєї пам’яті розповіді про її дивацтва і почуття гумору. Особливо, про фестивалі «сороміцької співанки», які вона щоліта влаштовувала на своїй дачі у Дорі, збираючи весь цвіт не лиш галицької й буковинської інтелігенції. Казали, що в ті роки, коли вона була депутатом Верховної ради України, приїздили до неї і столичні шанувальники, навіть давні друзі гімназійні, що жили в Європі й Америці.

І от влітку 1971 року, нарешті, здійснилася моя мрія – я не просто познайомилася з Іриною Вільде, а навіть пожила два тижні поряд з нею на її дачі у селі Дора Івано-Франківської області. Чула її, говорила з нею!!!!

Трапилось так, що, здавши сесію за другий курс, на час канікул влаштувалася кореспондентом в газеті «Молодий буковинець» з метою і підробити, і побачити у всій різноманітній красі Буковину. Почувши про це, Зіновія Флоріанівна, з якою я тоді спілкувалася і як її студентка, запропонувала мені поїхати з нею на дачу до Ірини Вільде.

Певно, за порадою Зіни Вигнан, з якою ми теж тісно дружили, і яка співчувала мені як молодій, але не дуже щасливій письменниці: ніхто не хотів видавати книжкою мої, як на її погляд, геніальні новели. Ото, як згодом дізналася, обидві мої наставниці вирішили повезти мене в Дору, і на оглядини, і за благословенням «нанашки», як тоді Дарину Дмитрівну називали усі, «благословенні» нею молоді львівські, і не тільки, письменники.

Як добиралися ми до Дори то потягом, то автобусом, смутно пам’ятаю, але прибилися рано вранці. Як зараз бачу, високу гору, порослу густою травою, на якій височить будинок в гуцульському стилі, до якого веде тоненька стежечка.

Зустріла дорогих гостей Дарина Дмитрівна на ґанку, в якомусь вицвілому затрапезному халаті і з трилітровою банкою молока в руках. Як виявилося згодом, це був основний харч, який їй щоранку з долини приносила місцева гуцулка. Зробивши нам знак не галасувати, бо гості сплять, повела нас в якусь кімнату, аж надто скромно умебльовану, і порадила відпочити з дороги, поснідавши молоком.

Нарешті, під обід гості з Польщі, а точніше колєжани по Станіславській гімназії, прокинулись, а Дарина Дмитрівна написала розділ свого нового твору, ми зійшлися у найбільшій кімнаті, щоб вирішити, «як, чим і де пообідати». Як пояснила новоприбулим, тобто нам, ґаздиня, обідають «дачники» завжди в ресторані у Яремчі, а снідають і вечеряють, чим Бог пошле і добрі люди.

Не можу проминути той наш похід до ресторації! Попереду в тому ж халаті, розтоптаних мештах та ще й з тайстрою через плече та костуром у правиці, велично дефілювала Дарина Дмитрівна, а за нею – ми четверо. Всю дорогу Дарина Дмитрівна смішила нас своїми незворушно серйозними жартами:
– Оце люди дивляться на нашу процесію, і думають перепуджено: «Куди це цих панів заморських, файно вбраних, вчених, веде ця обдерта баба-торбарка з герлигою в руках?!

Звісно, ми голосно сміялися, хоч видно було, що до таких процесій із знаменитою «бабою» на чолі, місцеві не тільки звикли, а й весело на нас реагували, з пошаною вітаючись.

Обід смачний, розмови дотепні й веселі, ресторан затишний, прохолодний і майже порожній. Тому обідали ми повагом, довгенько. А по обіді повела нас Дарина Дмитрівна у ліс, як сказала, «за тим, що Бог пошле нам на вечерю». Слава Богу, того літа у Карпатах зародили ягоди і гриби, тож поверталися додому «з вечерею».

Бачу, що спогади мої не вкласти у кілька абзаців, тому «скорочуюсь».

Як я вже сказала, везли мене Зіновія Флоріанівна до Дарини Дмитрівни і за благословенням, і щоб конкретно допомогла з виданням першої моєї книжки. Чесно кажучи, господиня, мало звертала на мене уваги, за що я, паралізована пієтетом перед нею, була їй щиро вдячна. Бо щаслива нагоді побути бодай трохи у «гравітаційному полі» цієї незвичайно і надзвичайної Українки, при тім милуючись дивною красою Прикарпаття.

А одного ранку (як відомо, Дарина Дмитрівна рано вставала, до речі, як і я), насторожила мене тиха розмова у сусідній кімнаті, де жила Зіновія Флоріанівна, бо говорили… про мене. І я затамувавши подих, перетворилася на слух… Звісно, моя добра незабутня наставниця розпитувала Дарину Дмитрівну про враження від моїх оповідань. І просила помогти…

Про хвилювання, яке тоді полум’ям охопило мене, свідчить те, що в пам’яті зосталося від тої бесіди лише кілька речень:
– Зоню, кажу ж, не треба. Помагати їй не треба. Сама проб’ється. Я в її роки так не писала….

Це Ірина Вільде повторила мені по дорозі до ресторану. І я досі вдячна великій письменниці за ці слова: «Я в її роки так не писала», бо це була найвища оцінка моїй творчості. А головне, потужний мені посил до творчості…

Як потім конкретизувала враження Ірини Вільде Флоріана, з моїх «ранніх опусів» найбільше її зацікавила коротка новелетка «За сімома замками», в якій я намагалася передати переживання «німецької покритки», простої жінки, воєнної гастарбайтерки, вивезеної дівчуком із села фашистами, яка повернулася з німецької неволі з «дитиною у пелені». Таких «німців» чималенько росло по наших селах повоєнних. А точніше, моє інтуїтивне вирішення такої складної дилеми, як «голос крові»…

А потім приїхав зі Льову її шофер на її машині, відвіз кудись колег із Польщі. А на другий день ми втрьох з Дариною Дмитрівною вирушили в подорож по Прикарпаттю і Буковині. Спочатку загостили у Коломию, до сватів письменниці по її синові Яремі, а відтак через усю Буковину поїхали аж у Заліщики, Тернопільської області, де жила перша дружина і донька сина Максима. І всім Дарина Дмитрівна дарувала корці з яблуками, торби з якимись іншими дарами, всіх веселила, але сама була невеселою.

Зрозуміло, через справи родинні, до яких мені не було справ…. Найщасливішим був візит у її рідну Веренчанку, де справді, її зустрічали як бажану гостю, кликали з усіх воріт, а в одні хаті влаштувати королівський прийом, ніби чекали…. А може, й чекали.

Впродовж всього свого тривання на Буковині я не раз зустрічалася з дорогою мені Дариною Дмитрівною, при тому в різних ситуаціях і за різних обставин. І завжди з величезним пієтетом. Були зустрічі і в Києві, на з’їзді письменників, і в Спілці письменників. Завжди жартували, згадували Буковину…

А останній раз я зустріла Дарину Дмитрівну на вулиці Леніна у Чернівцях, біля парку. Йшла кудись, Господи, простоволоса, в якомусь халаті, в розтоптаних мештах. Я чула від Флоріани (так близькі називали Зіновію Флоріанівну Пенюк), про хворобу Дарини Дмитрівни, тому кинулася до неї питати, куди йде, на що вона лиш безпомічно й по-дитячому довірливо дивилася на мене….

Добре, що поруч був телефон-автомат.
Я подзвонила подрузі Зіновії Флоріанівни, в якої часто зупинялася Дарина Дмитрівна, коли приїздила в Чернівці, і поволеньки повела за вказаною адресою. Благо, було недалеко….

От минуло стільки літ, а я досі вдячна Ірині Вільде за скупу похвалу. Бо одне добре слово геніальної і справедливої людини, яка знає, «як много важить Слово»… важить більше, як сто томів похвали від тих, хто того не знає.

Галина Тарасюк