Ложечка дьогтю у діжку меду фільму «Будинок «Слово». Я не буду повторювати те, що вже було і ще буде сказано про «Слово». Фільм знято чудово. Щодо якості виконання взагалі питань нема. Але, як на мене, там є одна проблема. В документалці з такою ж назвою — все ясно. Жанр передбачає відповідність фактам. А в ігровому фільмі можна нафантазувати.
Але яким має бути рівень фантазії, якщо фільм базований на реальних подіях? Там є кілька вигаданих персонажів. Зокрема, головний герой. Він графоман, який стає стукачем і за це отримує блага, зокрема, посаду, гонорари тощо.
Як на мене, це вдалий хід, він як втілення образу нездар, які раптом отримали владу і отримують насолоду від її застосування щодо талановитих людей. Таких було повно в ті часи. Він ґвалтує таку саму вигадану героїню, яка захоплюється письменниками і працює в їхньому ресторані офіціанткою. Як описання способу самоствердження нікчемної особи, для змалювання загальної атмосфери того часу, мабуть, можна прийняти. Себто побутові стосунки, які могли мати місце, цілком прийнятні.
Але там є історія із п’єсою під назвою “Комунари”. Її нібито написав Хвильовий, але відмовився від неї, бо йому стало соромно. Однак нквд запропонувало підписати цю п’єсу іменем того самого нікчеми-стукача. Той відмовився. Але до будинку приїздить група відомих письменників з Європи і серед них Бертольд Брехт. Він дізнається, що тут є товариш Акімов (так звали стукача) і починає хвалити твір його авторства. Виявляється, п’єса іде в Німеччині.
Я консультувався з літературознавцями. В реальності такого факту не було. Та й не могло бути, бо персонаж вигаданий. І Бертольд Брехт туди не приїздив.
А це вже не побутова сцена. Це вигаданий історичний факт. Фактично авторів фільму можуть звинуватити у фальсифікації історії. Питання: на скільки це припустимо?
Юрій Луканов
