Культура Суспільство

Андрушко

Дивний сей чоловік. Дожив до солідного віку, а так, наче дитина. Ні-ні. Щоб ледар – ні. Веранду вимурував, немов картину вималював. Господар, яких пошукати треба. Але щось у ньому… Дерева живого вік не тюкне сокирою, а що вже тварину копнути чи курку зарубати… З поросям то завжди ціле кіно. За два тижні, як різати, Андрушко замовкає. Ходить похмурий, аж ніби хворий. Надійка, метка чорноока дружина, маленького зросту (через те й Надійка) за день, як уже будуть…

Ох і страшне то діло для Андрушки, коли вона просить: «Ну, хоч цього разу не позор мене. Невже мені знову бігати по кутку і людей просити». Бігає. Бо із самго ранку кудись щезає Андрушко і вертає додому, коли вже порося смалять. Колій, сусід Іван, тільки мовчки посміхається, а дружина соромить Андрушку. Соромить. І що з того?

Завтра теж така пекуча для Андрушки «процедура» намічається, бо старший син женитися надумав. Андрушко вже два тижні як мовчить. Надійка теж мовчить. Мовчки готує посуд і всяке, потрібне. І тут на тобі – війна. Та ще й така. Андрушко того ніяк не може осягнути – танки пруть звідти, куди він кожного разу, як вдома свіжина, їде мотоциклом до свого двоюрідного брата Валерки. Він йому рідніший за рідного – в одній бабиній хаті виросли, однією лозиною були биті, коли голова думала, а те місце, що нижче спини, розплачувалося.

Валерка і старшого його сина хрестив, і ще частіше за Андрушку мотався в село через кордон. Та, шо там того кордону – то так, для острашки комусь. А тепер – танки. Андрушко до телефону, аж ніт, не озивається брат. По всьому городу бігав, ловив зв’язок, бо чогось Валерка весь час «у зоні недосяжності». Не вловив, зайшов до хати, а там Надійка голосить – старший складає у наплічник якусь одежину, миску і кружку. Андрушко нічого не питав, вийшов на ганок і закурив. Дві цигарки викурив, а потім зайшов до хати й до Надійки: «Збирай і мене». На диво, дружина не кричала і не вмовляла. Кинулася якусь торбинку шукати й ніяк не знайде. Тільки вихопилися мотоциклом із села, а туди вже ворожа техніка заходить.

У військоматі сина відразу направили у танкову бригаду – він і в армії там служив. А от Андрушку поволоводили й ледь не виправили на якісь склади вантажити та розвозити військовим продукти. Але він наполіг, аби і його, як сина, кудись на фронт.

Вже скоро рік, як Андрушко воює.

Найбільше, чого боявся – ближнього бою. Боявся стріляти у видиму живу людину. Аби так, віддалік, щоб не бачити. А коли його старший згорів у танку, щось перемкнуло в Андрушки. Он чорна бородата пика сунеться з-за рогу, розбитого ущент будинку. За ним іще. Андрушці чути їхню незрозумілу мову, а потім крик. Він і собі щось кричить. Люто кричить, а його автомат не стихає й на хвилину.

Валентина Мастєрова,
с. Красилівка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.