Цікаво читати своє власне життя, мов книгу. Не багато людей доживає до цього, на жаль… Підлітком я мріяв про літературну кар’єру. Знав, що писатиму про любов, отже «радянським письменником» не стану. Бо не любила «радянська література» теми любові. Тож, моя доля — underground, казки та мистифікації, думав я. Це та зона, де мене не схоплять і не арештують.
Але ж літературні критики про мою творчість писатимуть, розмірковував я наївно, і чомусь сформулював собі можливе кредо на майбутнє — «невідомий письменник».
Учора, на новому сайті ProEnglish Theatre of Ukraine прочитав: «Володимир Сердюк, невідомий автор».
Дякую Вам, дітки!
Ви є частиною моїх мрій! Виходить, мріючи про власне майбутнє, я омріяв і вас! Цілую Вас і бажаю Вам нових Успіхів. Дякую Долі за знайомство з вами.
Тепер я ще більше впевнений, що не лише справи, а й думки формують наше спільне Майбутнє. Я це все серйозно. Не виправляйте. То не помилка.
Володимир Сердюк
P.S.
Відомість … Невідомість… Є багато відомих, які мені невідомі. А є хтось, хто знає навіть про моє існування. Вони навіть вітаються зі мною, коли йду звичною дорогою на роботу. А є хтось, хто думає (а часом навіть питає!): «куди ти йдеш?! Сиди вже дома!»
І тоді мені хочеться бути невідомою навіть у моєму обмеженому просторі… Є ще така форма , «відомості», коли в черзі до банкомату чи до кабінету лікаря зі мною заводить дискусію незнайома людина і як на важливий аргумент посилається на мою публікацію в газеті. При чому в голосі вчувається інтонація «Ну що ти, бабо, тут розумієш?!». І я замовкаю. Втішена.
Я тебе знаю. Он, де ти! А я тут. І знаю.
А якщо серйозно, то найвідомішими частіше не стають при житті. Так було завжди.
Чомусь згадалася твоя новела про тих цуценят… Перша, яку я прочитала. І з того часу так багато сталося! А ти тут звертаєш увагу на якісь дрібниці. Та вони можуть написати, що завгодно: навіть «відомий роман невідомого автора»
Лара Лаврук
