Промисел незбагненний, але, вірю, що справедливий. Українську мову «великороси» завжди підсвідомо і свідомо ненавиділи. Вона, як неопалима купина, росла у сибірських мерзлотах і космополітичних порожнинах мегаполісів Нового світу. Вона стікала кров’ю і, здавалося би, у пізньорадянські часи, навічно застигла у домовині паралізованою дівчиною з оперетковим віночком для сцен.
Але «не вмирає душа наша».
Тепер вона нехай ступає у кожен дім громадянина України. Нехай назавжди гояться її рвано-колоті рани. Нехай возрадуються мертві, які віддавали за неї і Україну своє життя і здоров’я.
Ave, Regina! (Привіт Королева!)
Степан Процюк
