Короткий огляд газет… Читав, читаю і, сподіваюсь, читатиму газети, як і всі культурні люди. Звісно, одесько-нью-йоркський громадянин Смілянський робить все, щоб передплату і українське друковане слово винищити, але наразі поки боремось… Отримав нарешті перші числа «Української літературної газети», «Літературної України» і чергове число в новому році «Слова просвіти». Серед трьох газет остання — найцікавіша. І добором матеріалів про Павличка, який відійшов, і статтею Миколи Тимошика «Оборонці «русского міра» в Чернігові здалися. Але лише частково» — про перейменування бібліотеки імені Королєнка.
«ЛітУкраїна» торік швидше не виходила, ніж виходила — природньо, що зараз її місячний наклад 900 примірників. Редактор Сергій Куліда намарно закликає її передплачувати — газета нецікава, не кажучи вже про те, що за весь січень оце на 20 сторінках вона ледве виродилась. Хоча дещо цікаве у ній є. Проте хвалитися, що зарплату отримують лише верстальник та коректор — зайве. Та й, бажаючи одужання Сергію Куліді, я не думаю, що автор нарисів російською мовою про російських агентів НКВД зможе зробити цікавою українську газету…
«Українська літературна газета» з січня виходить один раз на місяць, хоч і на 32 сторінках. Ну, на Заході 
такий об’єм мають щоденні газети…
Газету до останньої сторінки ще не прочитав, але з першої сторінки маємо… чергові розмишлізми Володимира Базилевського, які він називає «імпресіями і медитаціями». І знову медитує… довкола Пушкіним.
Тож я думаю: з якого це дива цілу колонку В.Базилевський виголошує хоч і загальники, але правильні? Виявляється, щоб підвести до захисту скрєп русского міра: «…Квапимося скинути з п’єдесталів Пушкіна, Достоєвського, Толстого». Отак-о.
При цьому цей самозваний шістдесятник порівнює згаданих класиків руzzкого міра не тільки з Горацієм і Вергілієм (мовляв, вони ж також були трубадурами імперії! Порівняв, називається, шило і мило…), але й з Тичиною та Бажаном, яких треба швидше за пушкінів скидати, бо ж вони «співали величальну злочинному режиму», в порівнянні з якими, на думку Базилевського, висловлювання Пушкіна — крапля в морі.
Ну, і звісно він переконаний, що скидають пушкінів профани, а треба справу їх збереження віддати спеціалістам. Певно, таким, як Базилевський, що відкривав у якомусь кіровоградському селі меморіальну дошку Пушкіну, адже той там зупинявся «чайку попить» чи в кукурудзиння подзюрити по дорозі до Одеси… Памятник Пушкіну, завважте, відкривав лавреат Шевченківської премії, а не Шевченку!
Справді, почитавши вкотре Базилевського, тільки й треба читати ще раз його вірша «В Глеваху їду знов…» (там його дача, а не то, про що ви подумали). Минулого разу, коли я критикував Базилевського, мене закликали до великодушності. Але чого б я мав терпіти відкриту і нахабну пропаганду руzzкого міра?
Василь Чепурний
P.S.
Маємо терпіти (чи не терпіти) відкриту і нахабну пропаганду руzzкого міра, тому що 73%-ний нарід, який в більшості після школи взагалі нічого не читав, вибрав Президентом антиукраїнця, який ще в школі взагалі нічого не читав, лише КВНівські, а згодом квартальні тексти, та й то лише роzzійською мовою. (Згадав його інтерв’ю понад 10 років тому, що тексти йому пишуть 27 (двадцять сім!) авторів – нині йому ВСЕ пише лише один!) Задля справедливості скажу, що ТОДІ в 73%-ні попала більшість інтелігенції, (вчителі – ті майже всі). СУМНО.
Анатолій Пінчук
Базилевський – примітивний кон’юртурник. Такі, як він привели літературні кола до того, чим вони є зараз – нудотними осередками. Тобто діди повернуті на старих совкових традиціях. Не дивно, що скрєпи засіли в голові.
Віктор Науменко
