Українському читачеві прізвище Колесник на слуху, бо в різний час Степан Павлович працював у багатьох відомих в Україні газетах, але найбільше – в «Сільських вістях». А ще головував у Київській організації Спілки письменників України та був секретарем Спілки письменників України. Немало часу в своєму житті присвятив журналістським мандрам: од зелених Карпат до сивого Паміру, від Арктики (Ямал) до Венеції, Риму, Афін, Олімпії, Відня, Будапешту.
Василь Васильович Яременко, слава Богу, зустрів 91-шу зиму! Це – дивовижний професор, літературознавець, провідник українського слова, національної культури та літератури. Правда, про себе у Вікіпедії написав скромно: бібліофіл, а ще ж володіє словацькою, польською, німецькою, чеською, старослов’янською мовами.
Сьогодні – день народження Василя Васильовича Яременка! Шановний Василю Васильовичу! Щиро вітаю Вас з Вашим днем і бажаю Вам міцного здоров’я і Господньої благодаті!
Короткий огляд газет… Читав, читаю і, сподіваюсь, читатиму газети, як і всі культурні люди. Звісно, одесько-нью-йоркський громадянин Смілянський робить все, щоб передплату і українське друковане слово винищити, але наразі поки боремось… Отримав нарешті перші числа «Української літературної газети», «Літературної України» і чергове число в новому році «Слова просвіти». Серед трьох газет остання — найцікавіша. І добором матеріалів про Павличка, який відійшов, і статтею Миколи Тимошика «Оборонці «русского міра» в Чернігові здалися. Але лише частково» — про перейменування бібліотеки імені Королєнка.
Коли алкоголь уже майже допитий, а склянка на столі стоїть понура й нервова, як вивих у темряві, перед очима, як і завжди холодним вечором, проступає вікно з важкими коричневими завісами. З темноти проступають балконні двері, вони напіврозчинені, і крізь них у кімнату залітає цементний пил і запахи двору – погнутої дитячої гойдалки і нерухомого зимового піску. У кімнаті запахи ламаються, надщерблюються, стають важкими й загрозливими, як моя неспроможність будь-коли, хоча б на короткий час, вийти звідси і глибоко вдихнути.
10 березня 2022 року перший підрозділ батальйону «Дніпро-1» вирушив на Донбас для виконання бойових завдань… 11 місяців жорстоких боїв на території окупованих Донецької, Харківської і Луганської областей назавжди вписані в героїчний литопис історії нашого бату: Велика Новосілка, Старомихайлівка, Слов’янськ, Краматорськ, Рубіжне, Сєвєродонецьк, Новодружеськ, Воронове, Борівське, Сиротино, Лисичанськ, Куп’янськ, Ізюм, Лиман, Терни, Торське, Майорськ, Ямпіль, Кремінна,
Бахмут…
Кілька днів тому завів розмову про «Московіаду» Юрія Андруховича. Сьогодні — моє бачення того, хто і як розпивав у тодішній Москві пиво… На початку 80-тих там стояло доволі багато невибагливо облаштованих споруд, так званих «пивних павільйонів»: практично всі вони працювали тільки теплої пори року. Як вже писав, у тодішній імперській столиці лише бар «Саяни» на Калінінському проспекті міг претендувати на звання пивного: лише там були сидячі місця, приглушене світло, а до пива подавали спеціальну закуску кількох сортів.
До блогерів мені, звичайно, далеко, «як куцому до зайця». Та й не прагнув ніколи того статусу. Коли ж на дозвіллі пишу щось у соціальних мережах, то виключно для того, аби лиш поділитися інформацією, власним баченням тієї чи іншої ситуації з друзями і близькими мені людьми. Просування власної сторінки і хайп навколо якоїсь теми – то взагалі не моє. Та ось нещодавно, сам того не бажаючи, мимоволі став причиною інформаційного ажіотажу: тижнів зо два тому опублікував у ФБ допис про загрозу екологічної катастрофи у Каховському водосховищі внаслідок підриву російськими окупантами кількох запірних шандорів на греблі Каховської ГЕС.
