Культура

Чим пишаємось?!

Я так захоплювався цією жінкою! А виявилося що її патріотизм — трохи інфантильний і дитячий: на рівні мережив, бантиків і витинанок. Бо, виявляється, її неймовірно розчулили і надихнули прес-конференції і брифінги нашого Меловіна українською мовою в Португалії.

Ах, яке ж досягнення — де моя носова хусточка, може поплачемо від замилування разом…

Буденні речі, які мають бути такими зазвичай, подаємо на весь світ, ніби якесь неймовірне диво! Та ще й знаходимо в цьому якісь об’єднавчі прикмети! Дивно.

Насправді, я чекав би від шановної пані Лариси, яку, я насправді дуже поважаю і зовсім не хочу нічим образити, більш глибокої оцінки мовної ситуації. Зокрема, я б пішов далі і поміркував, а чому, власне, вже кілька років поспіль Україна не виставляє на Євробачення україномовних пісень, а йде у фарватері чужих трендів. Чому хлопець із іміджем вампіра, співає на конкурсі англійською, а не такою милою для українців і для самої пані, українською мовою?

Я сподіваюся, пані Лариса розуміє, що Євробачення — це щось на зразок європейської мистецької презентації, де кожен народ, кожна країна має можливість показати свою самобутність, свою естетику, свою культуру, свій смак, свою неповторність Душі, якщо йти за Ліною Костенко.

І це є особливо актуально для України, самобутня пісенна культура якої нині практично заблокована у наших ЗМІ і викинута з інформаційного простору. Пісенна культура, яку творили цілі покоління українців, свідомо ДЕАКТУАЛІЗОВАНА і підмінена якимись убогими модними ерзацами-одноденками в яких поезії ні на гріш..

Мені гірко, що пані Ніцой не розуміє, що поява української пісні на Євробаченні була б, справді, мегаподією для українства всього світу.

Але цього вчергове не трапилось…
Чому? Це окрема тема.

Але, святі мої пасхальні яйця!, — якщо весь патріотизм полягає в тому, щоб примусити всіх касирів у супермаркетах говорити українською і одягнути на ворогів України вишиванки, думаючи, що це вирішить проблему української ідентичності!

То куди ми, врешті, прийдемо?
Вишиванка має бути вдягнена не на тіло, а на душу — тоді щось зміниться!

Проблема, насправді, значно глибша!
Як зробити так, щоб українська пісня не була такою приниженою в Україні? Якщо найближчі роки до нашого інформаційного простору не повернуться артефакти музичної, поетичної, пісенної культури (а хто їх повертатиме!?), то не буде ніякої України — буде лише територія з обезличеним населенням.

Україна збережеться лише на невеличких острівцях діаспори, розкиданої по світу. Невже, пані Ларисо ви не відчуваєте цей страшний нестерпний скрегіт металу по живому? То — потихеньку підрізають наше культурне коріння, яке сьогодні вже висить на волосинці.

І тільки диво може нас врятувати.
А сказати про це публічно ніде — бо так глибоко копати в наших телеефірах заборонено. Тому таких як я і не запрошують на ефіри дискусійних програм…

Словом, пані Ларисо, щиро закликаю Вас не захоплюватися цим абсолютно поверховим ура-патріотизмом…
Сподіваюсь, я Вас нічим не образив. Бо перечитавши, навіть суттєво відредагував цей текст. Шануймося! Ми говоримо про одне — тільки по-різному.

Анатолій Матвійчук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.