За день до смерті красива і світла донька Харківщини написала до земляків: «Дарую Вам усім ППП – постійні позитивні подумки! Ой як помагає жити! Розсівайте їх навкруг Вас!». Вона так і жила – писанкарка, україністка, наймолодша донька Гната Хоткевича, Галина Хоткевич. Про це пише у спогадовій статті Павло Клененко.
Популяризація імені батька – стало справою життя Галини Хоткевич: вона відновила репресовану пам’ять про харківську кобзарську школу, творчу спадщину Гната Хоткевича, переможно боролася за відкриття садиби Гната Хоткевича на Харківщині. І казала: тато із засвітів їй допомагає, тому вона впевнена у перемозі: «Наші мертві керують нами, живими! І все це в безконечності, навіть наука шукає якогось кінця і не знаходить. Уявити отаке не можливо, та й навіщо? Все це передбачене у вічності і хоч круть-верть – не позбавишся!… Татко мій мною керує! Як це радісно! Все додому мене веде, а часу не існує!…»
Звучить як щось нереальне, але більшість із тих людей, хто хоча би раз спілкувався з Галиною Гнатівною, називає такі її риси вдачі: світла впевненість і джерельний розум.
Її особливою любов’ю стало писанкарство. Доля закинула до Франції (Гренобль), проте Галина Хоткевич завжди підкреслювала, що не належить до української діаспори, а є «тимчасовою переселенкою», її дім — в Україні. Писала у спогадах, що це не вона вивчає писанку, а писанка – її. І в книзі-спомині про власний рід «Там, де не колеться трава» Галина Хоткевич особливу роль відводить роздумам про два артефакти нашої традиційної культури: автентична музика і писанка.
«Це вартує окремої розмови, як Галина Хоткевичівна там, у французькому Греноблі, змогла створити оазу української писанки, — розповідає етнолог, заслужений діяч мистецтв України Микола Шкрібляк. – І її роботи дуже впізнавані, виразні і разом з тим делікатні. Я би сказав так: 
це авторська писанка на народній основі».
Галина Хоткевич приїжджала на захід України, бувала у Чернівцях, оскільки вона та її мама Платонида приятелювали з журналісткою Антоніною Тарасовою. Під час одного з таких приїздів відбулася особлива «писанкова» розмова про філософію народної традиції.
Наприкінці 80-х у Чернівцях добре знали про культурологічне товариство «Оберіг», яке очолював письменник Микола Бучко. Воно згуртувало доокола себе молодих творчих людей з виразним українським мисленням і це одне з перших товариств, яке тоді, перед світанком незалежності, займалося на Буковині національним відродженням. Серед учасників товариства – і Микола Шкрібляк, котрий був творчим співробітником газети, яка тоді називалася «Радянська Буковина».
Галина Хоткевич, маючи живий і сильний інтерес до україністики, відвідала «Оберіг», а точніше – його учасників. «Розмова про писанку і все рідне», — певно так найточніше можна назвати ту неофіційну зустріч зі знаком світла в серцях.
«Я вирішив подарувати Галині Хоткевич фотоальбом «Живиця», який складають тексти Дмитра Павличка та світлини Василя Пилип’юка. Їй книжка дуже припала до душі, але Галина Гнатівна не хотіла, аби я залишився без книжки. Хоча я її заспокоював, що тут, в Україні, без жодних проблем куплю собі ще одну. Тоді вона вибрала той фрагмент, який ми обговорювали, і переписала своєю рукою для мене. Підписала в кінці «Дорогоцінній редакції для дорогоцінного редактора», то було таке її уявлення: раз працюю в редакції, то – редактор. Досі пригадую ту зустріч. Галина Хоткевич – гранично світла, мудра людина. Щиро залюблена в українську культуру, вдумлива і натхненна. Коли згодом читав її книжку «Там, де не колеться трава» — хто читав, знає яка це щемка і делікатна література. Так ось я не здивований, бо Галина Хоткевич могла написати лиш так – світло, потужно, щиро».
У одному зі своїх звернень до харків’ян Галина Хоткевич написала: «Життя триває! Я буду поряд з Вами і у Ваших справах я буду незримо Вам допомагати. Тільки вірте у свою перемогу! Перемогу добра над злом! Вірте і дійте!»
… Здається, ці слова – зараз особливо потрібні нам…
Іванна Стеф’юк,
письменниця, кандидатка філологічних наук,
кураторка етнографічного проекту «Спадщина»
Буковинського центру культури і мистецтва
