7 лютого видатному поету, справжньому патріоту, гідному сину України — Григорію Лютому виповнилоя б 76 років…. Але, на жаль, він так рано покинув нас… Не стало тата, не стало надійної опори, захисту, мого Всесвіту, безмежної підтримки, найкращого прикладу, неймовірної гордості, рушійної сили.
Ми в будь-якому віці потребуємо батька. Його вагомого слова, поради, просто погляду… Чи можемо ми продовжити час? Тільки в думках…
Ким був для мене тато? Прикладом постійної, наполегливої праці та боротьби. Це виявлялося у всьому, що він робив. Якщо будувати хату, то сам, своїми руками, щоб тільки, як він бачив і хотів, з кабінетом для роботи… Якщо обробляти город — то, щоб гектар і давай підемо допоможемо іншим… Якщо розв’язувати задачу, яка не виходить, то давай ще п’ять подібних… Якщо вчити напам’ять, то і сьогодні, і завтра… Якщо писати вірші — то цілу ніч. Якщо комусь допомогти — то кожного згадає, прийде, подзвонить, знайде в найнеочікуваніших місцях.
Він тільки цим і жив: “Ще б цього надрукувати в “Хортиці”, ще б цьому допомогти видати книгу, вибити стипендію, ще б цього підтримати”. Прийдеш погомоніти, а він все захоплюється: “Доць, послухай, які вірші у Вольвача, які рядочки Лиходіда, а це Мишко Буряк, а це Янини Яковенко — дитячі”. І все напам’ять, все зараз тобі прямо в серце кладе. Я все не розуміла: як це можливо, як йому все вміщається в ту голову… Про це й питала. На що він прямо пояснював, що то велика праця… З дитинства він скільки перечитав, скільки вчив напам’ять… Велика планка була ним посталена на все, що робив. Цього завжди й вимагав від інших. Чим дуже не подобався.
Шахи. Це окреме захоплення. Сідає грати вранці, то вже й ніч безперестанку, наступного дня 
знесилений повертається додому. Хтось за чаркою, а тато за шахами. Колись з його вуст вирвалося: “Що ти можеш мені суперечити, якщо ти не вмієш у шахи грати”.
Глибина й висота його творчості, вагомість його слова — немає рівних. Щоб не згадувала: Роман-пісня “Мама Марія”
Він у полі орав,
Як почув її плач
(Так не плаче і воля безсила…),
Билась чайка об шлях
I шуміли бори,
Українська земля голосила.
Він покинув усе,
Він злетів на коня,
(Сивку-Бурку не випряг із плуга…)
I чорніла за ним несходима рілля
Од Дніпра до вечірнього пруга
Я вчуся воскресать, оновлюватись мушу,
До тіла повернуть свою прозрілу душу.
Оновлену любить, кохати знов і знову…
І довго-довго жить у вірі і любові…
Набачитись на світ, на те, що є за світом,
Оте, що ось мені з-за обрію аж світить,
І кличе не іти – з любов’ю забаритись,
І Господа знайти, і з миром замиритись…
Ми б обов’язково всі сьогодні зібралися доторкнутися душами. Покинули всі справи, де б не були, та полетіли б вітати нашого рідненького. За столом величезна родина, дуже гамірна, міцна та дружна, яку ти збудував. Вірю, що ти в кращому місці, але все так вболіваєш за нашу Україну в ці нелегкі часи.
Тетяна Біленко
