Культура

Гуліверська хода українського кіно

Після фільму Ахтема Сейтаблаєва «Кіборги» намагаюся не пропустити на великому екрані жодної української стрічки. І це того варто.

Фільми, що вийшли в прокат минулого та на початку цього року дуже різні — від мюзиклу «Гуцулка Ксеня», який дивилася в кінотеатрах двічі, психологічної драми «Додому», у фіналі якої мурахи біжать по шкірі, історичних фільмів «Захар Беркут», «Чорний ворон», «Ціна правди», феєричної комедії «Мої думки тихі», яка викликає лагідні думки і світлу печаль про невгамовний плин життя, до бойовика і трилера «Екс», у якому йдеться про маловідомі широкому загалу сторінки нашої історії.

Про фільми можна сперечатися, шукати і знаходити якісь недоліки, бо у нас всі вважають себе експертами в медицині і мистецтві, особливо масовому.

Але головне — що ці стрічки без перебільшення є справжнім кіно. Радію за українських митців, що у них є робота за фахом, радію за відродження професії кіноактора, а особливо — за глядача.

І дякую попередньому очільнику Держкіно Пилипу Іллєнку, експертам, які на конкурсах обирали проекти, які потім отримали фінансову підтримку держави.

Хочеться, щоб цей шлях відродження українського кіно був незворотнім.

А поки мене ще чекає «Віддана», а на підході – «Наші котики»…

Світлана Божко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.