В реальному житті ми всі різні — за походженням, освітою, вподобаннями, здобутками. Тому реальне життя неминуче вмонтовує нас в ієрархії. Їх багато, вони різні, ми водночас посідаємо різні місця в різних ієрархіях. В чомусь я кращий за інших, натомість — в іншому ні.
Місце в ієрархії не є вічним, структура тим більш живуча, чим більш еластична для змін всередині. Кожен має можливість стати кращим. Але спершу визнає вже кращих. Вони не лише авторитети, але й орієнтир, куди і як рухатися вгору.
Віртуальний світ соціальних мереж — інший.
Тут всі рівні і не мають жодного значення твої знання, вміння, досягення. Тут панує цілковитий егалітаризм. «Хто був нічим» — вже став усім. Більшовицька ідилія. І така ж примітивізуюча. Тому що зробити всіх однаково примітивними легше, ніж однаково розвиненими. Бо дорога вниз завжди простіша, аніж угору.
Звільнена від тиску ієрархій маса фонтанує енергією. Але відсутність структури для застосування перетворює її у руйнівну. Тому в соцмережах більше сварок, ніж дискусій, тому більше взаємної нетерпимості, ніж бажання співпрацювати. Тому тут не вміють слухати, не те, що чути. Тому тут нема авторитетів, тому тут нема відповідальності.
Творці соціальних мереж, бачили в них інструменти покращення реальності. Але сталося інше: вони не покращують дійсність, а деформують її до своїх стандартів.
Володимир Вятрович
