Я також прочитала «Катананхе» Софії Андрухович. По-перше, це повість, а не роман. По-друге, назва просто нікудишня. По-третє, написано цей твір добре, професійно, я дізналася купу нових слів зі сфери косметології і підліткового життя. По-третє, Софія Андрухович заторкнула важливу тему: найбільше людину ранять найрідніші.
Саме на це натякає й міф про Актеона, якого розірвали його ж собаки. Тема зради і насильства у родині — це важливо, але у згаданому романі згадана тема перетворюється на психіатрію. Тема зради чоловіком молодої дружини з пенсіонеркою 60+ — це просто висмоктаний із пальця сюжет, як, до речі, і щасливе завершення самої зради.
Річ у тім, що зрада і насильство зазвичай не мають щасливого кінця. Любов — дуже крихка і 
ніжна річ, річ коштовна. Якщо її зламати — склеїти не вийде, усе розсиплеться. Дуже дивно, коли письменник не розуміє цього, повністю ігноруючи психологію людини.
Література має бути все ж вірогідною, а не казочкою на ніч. Ця повість не належить до вдалих, на жаль. Однак це не означає, наче наступний твір Софії Андрухович не може бути видатним. У нобелівської лауреатки Токарчук є ще й гірші твори, напр., детектив «Веди свій плуг понад кістками мертвих» про бабусю Душейко, яка убила 4 мисливців, серед них і ксьондза, які офіційно були членами мисливського товариства, але бабця уважала усіх їх браконьєрами. Вона убила цих чоловіків без жодних докорів сумління, бо звірі — це надія людства, а Бога і права пані Душейко, що будувала мости в країнах Близького Сходу і була чемпіонкою з метання молота в ПНР, не визнає.
На жаль, нині література позбавлена іноді елементарного здорового глузду навіть у нобеліантів, бо письменники, радше письменниці не вірять у те, що література — дієва, що вона може порятувати світ. Література, як бачимо, не може порятувати навіть їх, але може задовольнити їхній егоїзм, принести гроші, якщо реклама працює.
Ринок і мода на різні теми, напр., екологічні, на жаль, літературу убиває, але література житиме попри все і рятуватиме і авторів, і читачів від безнадії, від тупості, від стандартизації сприйняття, бо література — це завжди спроба, часами дуже вдала. Не варто складати руки. Варто працювати. І начхати на моду.
Роксана Харчук
P.S.
Роксано, я кайфую від вашого намагання бути політкоректною. Це ваш найвищий пілотаж!
Вікторія Стах
А в чому політкоректність? Я написала, що твір невдалий, але наступний може бути вдалим. Чи Ви поставили на Софії хрест?
Роксана Харчук
Це таке саме лайно, як і «Амадока». І не просто лайно, а жіноче лайно.
Leo Streng
Андрухович все ж вміє писати. Вона талановита. І «Фелікс…» цікавий. До речі, фемінізму якраз у цій «Катананхе» і нема. Леся — не феміністична. Феміністки фіг колотимуть собі якісь філери.
Роксана Харчук
