Спершу збиралась промовчати, але вирішила таки написати. Андрій Бондар — чоловік Софії Андрухович — рідкісний хам. Я б сказала — оболонський хам обичний, якого я видалила з друзів у Фейсбук, бо мені його і читати нецікаво, і нічого спільного з хамами і невихованими особами я мати не хочу. Я цього інтелектуала вчила польській мові, мабуть, була його першою вчителькою польської — зоря світова, за класиком, писала передмову до його дебютної збірки поезій.
Не чекаю на вдячність, але знаю: жодної шляхетності у цієї людини нема. І його дружина Софія така ж хамка. Невже вона не розуміє, що письменник чи письменниця мають бути готовими до різних думок з приводу їхніх книжок? Має ж бути у людини і якась самокритика. Не всі ж книжки у письменників вдалі.
Добре, що хоч тато Андрухович Юрій не прибіг зі своїми коментарями: образили бідну Софійку!
Та як вона збирається далі писати? Якщо письменник знає собі ціну — плювати він хотів на усілякі дописи. Я завжди знала про нікчемнісь так званого інтелектуального середовища з кола Могилянки. Могилянка — це ПТУ, але із сертифікатом від нашого Міністерства освіти. ПТУ зі скопусами і преміями.
Навіть у тій Спілці письменників совковій таки були люди, що мали власні ідеї, хай вони тепер видаються не надто яскравими. Але були люди, які платили за ці ідеї власним життям. Принаймні я не пам’ятаю, щоб чоловіки публічно захищали своїх жінок чи подруг від критики. Це нижче плінтуса.
Я надто довго живу, пережила часи відмови від соцреалізму, переорієнтації на свободу творчості. Однак парадокс очевидний: наші письменники і письменниці постсоцреалістичної доби виявилися майже без винятків мудаками і мудачками. Вітання Іздрику! І література їхня мудакувата. Це такий новий стиль, наш рідний винахід — із родинними цінностями на чолі.
Роксана Харчук
P.S.
Як там казала Шапокляк: «Кто людям памагаєт…» (так і буває часто-густо… на жаль)
Ігор Андрущенко
Навіть не в цім справа, а в самому ставленні до критики. Виявилося, що я не маю права на вільну думку. А моя вина в тому, що я не лежу в гробу поряд із Соломією і Нілою… Скоро ляжу
Роксана Харчук
Отак і виявляються всі комплекси «іменитих». І рівень виховання теж.
Наталія Хомеча
Софія Андрухович має Бондарю просто заборонити виступати в ролі її імпресаріо. Маразматики обоє. Соромно за них. Ото хай напише повість про чоловіка, який захищає свою жінку-письменницю від критики — буде чудовий твір. Але хай чесно опише його хамство і свою підлеглість цьому хамству. Можна без сексуальних сцен.
Роксана Харчук
Та всі вони надуті рекламою «подєльніків» і на світовому рівні нічого не означають.
Adrian Mihalcisin
Головне, що вони нічого не означають на українському рівні. Найбільше в могилянській псевдоінтелектуальній тусовочці вражає оце прагнення вписатися у світовий контекст. Та як ви у нього впишетеся, як ви нічого путнього не можете про Україну написати?!
Роксана Харчук
Бондар уважає українську культуру за ніщо на противагу культурі Жечі Посполітой. У нас — два бліді проблиски — Гоголь і Сковорода. Навіть не Шевченко. Софія — у хмарах витає. Робити презентації за гроші — вершина неповаги до читача. Да і що вона пише? Про голокост у Галичині? Творці дешевої антиукраїнської макулатури. На гранти жиють. А коханець юстиції таким не заімається. У нього є вірний пес Сорванець. Чекай пі*дюлин од йОго. Не переймайся дурницями. Є*аш сю макулатурну нікчемаччину, хоча вона і сама — як роса на сонці — сказано ж у славні нашому.
Роман Кухарук
Цього роману Софії Андрухович не читав, тому нічого не скажу. Читав лише “Фелікса” і мені не дуже сподобалося… А от про Бондаря дещо скажу. Спочатку про “вдячність”. Десь у 2-ій половині 90-их моя паризька приятелька-перекладачка попросила надіслати їй факсом вірші Бондаря для перекладу перед приїздом у Париж укр. письменників. Тоді далеко не в кожному офісі були факси. В укр. редакції радіо “Свобода” факс був. Надіслав я в Париж цілі рушники тих віршів. Ніколи – подяки жодною мовою. А ще пригадую поїздку у Варшаву, організовану, здається, фондом Баторія. Тоді він був з іншою дружиною, Катериною Ботановою, яка зі своєю мамою випускали якийсь рускоязичний журнал. То вже тоді там апломб випирав.
Але “вишенька” – в матеріалі Бондаря на літературній сторінці ДТ, яку він вів спільно з Андруховичем, “Радісно плуг ріже”. Там він голобельно наїжджає на Плачинду, Шкляда, Радіо Свобода і на мене як ведучого прямого етеру, присвяченого мові і, зокрема, закриттю української школи в Донецьку. Всіх, хто захищає українську мову, він називає плакальниками “в національно заанґажованих виданнях і радіопрограмах”: “Вічним чемпіоном серед перших є «Літературна Україна». Це насправді дуже добре поставлений і досвідчений плач. Серед радійних плакальників, на мій погляд, першість — за українською редакцією радіо «Свобода». Принаймні сьогодні її «культурна частина» з гордістю може носити жовті заплакані майтки лідера. Наприклад, розмова ведучого Тараса Марусика з письменниками Василем Шклярем і Сергієм Плачиндою…”.
Після цієї публікації спалахнув величезний скандал, бо ті, хто уважно стежили за моїми етерами, передали невідредаговану стенограму, в якій слова Плачинди були приписані Шкляреві, а його слова – Плачинді. Василь Шкляр написав розлогу відповідь, яку ДТ опублікувало аж через півроку і не на тій сторінці…
Тарас Марусик
У нашому письменстві, на жаль, подібні розбірки – не новина. Це добре показано у романі Марини Гримич “Клавка”. Літературна критика має бути, звісно. Толерантна. Як і реакція авторів на неї. Але ж не базар! Нерви, мабуть… Додам: “Фелікс. Австрія” Софії Андрухович вважаю літературою високого гатунку. “Сьомга” – не пішла. Може, не моє…
Nadiya Dovgich
Дорога пані Надіє, у ФБ люди пишуть не критику, а свої враження від книжок. І чим це мій коротенький допис образив Софію Андрухович? І критика толерантна — це оксюморон. Критика має бути наступальною, тоді вона дієва. Критикою в Україні ніхто займатися не хоче, бо всі ми належимо до якоїсь родини, яку й обстоюємо. Література родини не визнає.
Роксана Харчук
Вас – за Вашими публікаціями – я вважаю не просто пересічним читачем, а саме літературним критиком. Бо мислите, як правило, не на рівні “ндравіца – не ндравіца”.
Не знаю, що там зачепило пані Софію та її чоловіка, та я про загальне: яка наступальність?! Її навалом у “меседжах” тих, хто нашу сучасну культуру впритул не бачить. Мовляв, маленькая культура – что с нее возьмешь? Не было, нет и быть не может. Хутор! Пауки в банке…
Наступальність – це щось із “партійної організації і партійної літератури” минулих десятиліть, описаної у згаданому вище творі Марини Гримич. Там у спілчанських колах були свої ляльководи і своя мета, сформульована вище. І повторювана “доброзичливцями” сьогодні.
Інша річ, розбір твору, його побудови, авторських особливостей тощо. Ну, і, звісно, зауваги: якщо, приміром, ненормативна лексика, як буває у батька пані Софії, тоді: чи варто вдаватися митцю до таких засобів? Якщо варто, то в якому контексті і тощо… Спокійно, без надриву…
Nadiya Dovgich
Святі слова! Критика дуже потрібна. Маємо самі виплекати платформу для такої особливої і дуже необхідної частини літературного процесу! Нині така платформа може дієво існувати лише в соціальних мережах! Ютюб серед них… Хотіла б прочитати оригінал. Але кажуть, що його видалили. Писати про своїх родичів і рефлексувати також, думаю, і можливо, і доречно! Але рівень – ось в чому собачка порилась! Династій мало, тим цікавіші вони доя дослідження! Дякую, дорога Роксано
Мар’яна Ангелова
Мудрі люди за критику дякують
Олександра Швайка
Хахаха… Клан погорів на шапках! І як оце зараз змусити себе піти послухати його бредню об 11 год. на відкритті фестивалю у Дюссельдорфі, який його пригрів ще й премією імені Гайнріха Гайне?
Xenia Gerke
Література — се правда. Нема правди — є макулатура. Макулатура заполонила усе. Художня література так — гобі поодиноких глупаків. Такими були наші класики. Федькович, Боровиковський, Щоголев, Кобилянська, Маковей, Кримський, Кониський, Філянський, Кобилянський, Стефаник, Черемшина… Да і Франко теж. Вони мали місію і за неї трималися.
Яка місія у теперішніх *алуп’іздриків та жаданів? Попса галіма, чужоземні премії — *уєта *уєт. Добре, якщо не Курков отримає нарешті Нобелівку од України. А якщо Курков? Устид незмивний. Ми уже маємо лаверята Шевченківки після Русской прємії за москвороту збірку стіхоу. Еге ж. Критика можлива, коли є ринок — книжковий, авторського права. У нас — імітація усе. ЖОДНОГО ТЛУСТОГО ЛІТЕРАТУРНОГО ЖУРНАЛУ. де ж літературі побутувати?
Роман Кухарук
