Поява книги Степана Процюка «Відкинуті і воскреслі» у 2020 році стала яскравою подією у культурному світі, адже дає уявлення про трагічні сторінки українського письменства здебільшого ХХ ст., із різних причин гідно не пошанованого, зігнорованого, розстріляного, загубленого, понівеченого, але, зрештою, воскреслого. Збірка есе Степана Процюка «Відкинуті і воскреслі» складається з декількох частин – есе про життя відомих українських письменників, роздумів на літературні, суспільно-політичні та філософські теми, а також одкровення-інтервʼю автора.
Книга наповнена психоаналітичними конструкціями, вдало апробованими Степаном Процюком у попередніх його есеїстичних збірках – «Тіні зʼявляються на світанку» та «Аналіз крові». Як і в попередніх книжках звучать категорії страху, неврозу, внутрішнього конфлікту, невдоволення, самоїдства, зневіри, безсенсовості – своєрідних кодів-перепусток до трагізму і катастрофізму життєвих доль Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Бориса Грінченка, Лесі Українки, Миколи Куліша, Миколи Зерова, Миколи Бажана, Григора Тютюнника, Ігоря Римарука.
Збірка «Відкинуті і воскреслі» означує найсуттєвіше з особистої і творчої біографії знакових українських митців, чиї долі марковані трагедією, відреченням і мучеництвом. Степан Процюк обрав для своїх спостережень справжніх схимників українства, хто своїм життям і творчістю помітно долучився до розбудови українського дискурсу, – Івана Нечуя-Левицького («Вічний парубок української літератури»), Бориса Грінченка («Більше працював, ніж жив»), Івана Франка («Гуллівер у країні ліліпутів»), Павла Тичини («Геній із замерзлим серцем»), Тодося Осьмачки («Мучеництво»), Миколи Куліша («Розіпнутий») та ін.
Автор у притаманному йому стилі доступно і лаконічно окреслює трагедію «відкинутості» і суспільного неприйняття окремих із митців: дитячу травму втрати матері у житті Івана Нечуя-Левицького, який назавше залишився парубком, усе шукаючи відмовки від одруження; несприятливі побутові та сімейні обставини становлення Панаса Мирного, який помітно страждав особливо сильною формою страху популярності; вразливість і витонченість психосвіту Василя Стефаника, який напрочуд тонко й пронизливо відчував колективне, людське, і національне, підсвідоме; мучеництво і патологічність світосприйняття Тодося Осьмачки, чиє борсання між геніальністю і хворобою досягло апофеозу.
Збірка «Відкинуті і воскреслі» є авторським поглядом на вади, огріхи і проблеми українського суспільства («Невдячність», «Велика українська мрія», «Архе і Лялька», «Дещо про знецінення і роз’єднаність»), містить посутні автобіографічні нариси («Ідолопоклонство»), штрихи до портретів О. Штуля-Ждановича, Євгена Паранюка. Степан Процюк саркастично оцінює суспільні недоліки нашої доби – невдячність, розтлінність, продажність.
Книга «Відкинуті і воскреслі» має виразну культороцентричну зорієнтованість, адже висвітлює не лише життя українських митців від ХІХ до ХХІ ст., а й означує питання національних травм, ідентичності, мовні сепарації, відчуття вразливості, меншовартості, людського звиродніння. Ця збірка разом із збіркою «Гіркий світ, солодкий світ» (2021) формують картину суспільно-політичної і культурної атмосфери України ХІХ-ХХІ ст.., розбудовуючи словом підвалини українства.
Важко знайти у сучасному літературному континуумі письменника, який би більш емпатійно 
відчував трагедію української душі, як її бачить Степан Процюк. Витоків його душевного співчуття може бути безмір: від особистого трагіфарсу до гранично болісного вболівання за Україну, в якій письменство є одним із маркерів націомодусу.
***
«Гіркий світ, солодкий світ» – є суголосною «Відкинутим і воскреслим», а також численними романами Степана Процюка — «Інфекція», «Травам не можна помирати», «Під крилами великої Матері», «Пальці поміж піском» та ін.. Йдеться тут про відомих українських — Тарас Шевченко, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Олександр Довженко, Евген Маланюк — та знакових зарубіжних письменників — Еміль Чоран, Паоло Куельйо…
Збірка есеїв має три частини, кожна з яких підпорядкована стрижневій концепції. Перша частино означує трагедію душі, а також представляє авторські літературознавчі коментарі до окремих творів українських письменників (Івана Тобілевича, Бориса Антоненка-Давидовича, Максима Рильського), рецензії на твори Лесі Івасюк, Мії ДʼАрк, Василя Карпʼюка, закономірно демонструючи алгоритм «письменник про письменника», що підважує цінність авторського коментаря.
Степан Процюк майстерно відшуковує зерно правди й особистої драми кожного з митців, означуючи гіркоту втрат і трагедій. Разом із корпусом деструктивно-негативних відчуттів та емоцій у житті письменників, автор акцентує також на позитивних моментах їхньої життєтворчості, тому у Максима Рильського солодкий світ високоталановитого поета був завжди прихованим від гіркого світу радянської дійсності, а Тарас Шевченко, попри всі випробування і негаразди, нерідко відчував у своїй долі й божественну милість.
Делікатно означуючи драми та болісні душевні обсервації своїх літературних побратимів і попередників, Степан Процюк зачіпає болісний невроз очікування і зречення Степана Руданського, екзистенційний тріумф Василя Стефаника, майже повне прижиттєве забуття Володимира Винниченка, трагічну печаль роду Олександра Довженка, парадокси письменницької психіки Михайла Коцюбинського тощо.
Друга частина побіжно розкриває секрети психології творчості самого автора та знаних митців, вилаштовуючись у своєрідні психологічні замальовки. Письменник і політика, письменник і алкоголь, письменник і сімʼя, письменник і дружба, письменник і хвороби, письменник і кохання, неврози і деструкції – провідні теми цього розділу, що сукупно творять модус «живого організму», якому притаманні всі радощі і незгоди земного життя. Поціновувачі психоаналізу знайдуть есе про Еміля Чорана, а також уривки із невдалого задуму потенційного психобіографічного твору, бо ж автор переконує свого читача, що у фрагментах ми переважно найщиріші й найемоційніші. Есе про французького філософа-есеїста закономірно продовжує зорієнтованість Степана Процюка у дослідженні усього малопривабливого, темного, прихованого, того, що нуртує і бентежить митця зсередини, логічно кординуюючись із окремими глибоко психоаналітичними есе зі збірки «Відкинуті і воскреслі».
Відвертою є низка інтерв’ю, що логічно завершують збірку «Гіркий світ, солодкий світ», висновуючи особливості творчості Степана Процюка, його літературні і навколо літературні теми, авторські побажання і сподівання.
Не можу погодитися зі Степаном Процюком, що, всяка белетристика чи есеїстика є маргінальною, ба більше! – вторинною опісля кількох великих книг, адже сам автор своєю творчістю спростовує цю тезу. Його психобіографічні романи вичерпно формують уявлення про знакових українських митців, психоаналітична проза викривально демонструє вади нашого часу, а есеїстика – «Канатохідці», «Відкинуті і воскреслі», «Гіркий світ, солодкий світ» – спростовує прогалини у літературній і суспільній неосвіченості, не поступаючись його вершинним і навіть культовим романам.
Анна Черниш,
літературознавиця
