На фото — маленький чоловічок, який сидить у будочці. Ця людина – відомий у передвоєнному Львові «вайхаж» (перемикач трамвайної стрілки — вайхи) на ім’я Лойзьо (Алоізій). У 20–30–ті роки його головним місцем праці була трамвайна зупинка («вайха») на вулиці Legionow (нині – Проспект Свободи) поблизу Галіційскої Ощадної Каси і Чешського Банку.
Там (на цій зупинці) знаходилась його будочка з маленькою пічкою (зараз майже на тому ж місці – дерев’янний газетний кіоск з декоративним годинником). Лойзіо був дуже маленький. Він гонорово носив вуса. Взимку завжди мав рукавички.
Коли поблизу трамвайної зупинка з’являлася молода приваблива жінка, Лойзьо починав голосно плакати, закриваючи обличчя рукавичками (щоб не було видно його вуса). Жінка думала, що це плаче маленький хлопчик, починала заспокоювати його і питати чому він плаче. Лойзьо відповідав тонким дитячим голосом, що він хоче «сюсяти», але не може відчепити гудзики на штанях, бо в нього замерзли ручки.
Жінка попомагала йому розчепити гудзики і «посюсяти». Під час «сюсяння» до жінки приходило розуміння, що це зовсім не хлопчик, а дорослий чоловік маленького зросту. Ще не вірячи сама собі і своїм очам, жінка струрбовано питала: «Хопчику, а ілє ти маш лят?»
Почувши це, Лойзьо не кваплячись забирав рукавички від свого обличчя, відкриваючи свої вуса,
і з гордістю промовляв: «тшидєстє тши» («тридцять три»).
Оце його «тшидєстє тши» тоді знав увесь Львів. Лойзьо був укоханим всього Львова. Був «візитною карткою» центральної частини міста і львівських «колєй трамвайових». В 30–ті роки Лойзьо оженився із дівчиною з села (казали, що сватів засилали представники львівських «колей трамвайових»). Весілля проходило у Львові. Алоізія вітало майже все місто (всі ті, хто його любив як міського бешкетника і батяра)…
Ірина Коваленко
