Сьогодні минає 100 років з дня народження Григорія Тютюнника. Здається, ще вчора його вдова Олена Федотівна Черненко запрошувала мене, щоб я зробив доповідь про нього на вечорі, присвяченому 70-річчяю автора «Виру». Я ніколи не бачив Григорія Михайловича, бо ж помер він, коли я ще був школярем. Але я майже напам’ять знав «Вир», а ще приязнився з Григором, який за паспортом також був Григорієм Михайловичем і доводився братом по батькові Григорія-старшого, а щоб різнитися в літературі від нього, став писатися Григором.
Та ще я впродовж двох з половиною десятиліть приятелював з Оленою Черненко, яку Григір називав посестрою. Братова була для нього однією з найрідніших істот. Я написав про цей прекрасний «трикутник», де всі троє так дорожили одне одним. Справді, між ними був якийсь кармічний зв’язок.
Есе «Поміж двох Тютюнників (Олена Черненко)», котре увійде до моєї мемуарної книжки «З присмеркового дзеркала», що, сподіваюся, побачить світ наприкінці літа.
На цій світлині — брати Тютюнники о тій порі, коли молодший ще дуже упереджено та ревниво ставився до старшого, шукав підстав для безпричинних образ на нього — через це вони так важко сходилися. Про те Григір щиро висповідався у своїх спогадах «Коріння».
Михайло Слабошпицький
