«Прийшов, здається, той час, коли пізнають справжню ціну народности; починає збуватися бажання — хай твориться поезія справді Руська. Кращі наші поети вже не в основу і взірець своїх віршів ставлять твори закордонні; але тільки засобом до найповнішого розвитку самобутньої поезії, яка зародилася на рідному ґрунті, тривалий час була заглушена пересадками іназемними і лише зрідка крізь них пробивалася.
У цьому плані велику увагу заслуговують пам’ятки, у яких найповніше втілювалася би народність: це є пісні — де звучить душа, і казки — де відсвічується народна фантазія»
(Передмова М. Максимовича / Українські пісні видані М. Максимовичем.
Фотокопія з видання 1827 р. К. 1962).
Михайло Максимович (1804-1873), 150 років від часу смерти якого минає сего року, не просто видав збірник народних пісень. Він реанімував українське художнє слово, заклавши в основу його відтворення народний ґрунт — український пісенний фольклор. Ба більше, у книзі першій (збірник був поділений на 4 розділи, які названі дослідником «книгами» і ще додаток, всіх пісень подано 127) під нумером ІХ подає народну пісню «Ой біда, біда чайці небозі», автором якої є Іван Мазепа, а під нумером XXIII передруковує з Історії 
Малоросії Дмитра Бантиш-Каменського «Думу Гетьмана Мазепи».
Таким чином опосередковано запускає процес реабілітації опального українського гетьмана …
Виданням цього збірника (гроші позичив С. Соболевський, приятель О. Пушкіна) Максимович вписав своє ім’я у ряд визначних українських літераторів, якого обов’язково мали би вивчати у середній школі.
У першій половині ХІХ ст. дослідників етнографії і фольклору зараховували, і це було глибинним розумінням ваги дослідження народної творчости, до письменницької шереги; звідси та повага, яку мав Максимович у Пушкіна, Гоголя, Шевченка …
Негативну оцінку Максимовичу, яку пізніше дав йому Куліш, який і увійшов в літературу за сприяння і підтримки Максимовича, треба сприймати як «гарячкуватість» натури нестриманого Пантелеймона Олександровича…
Євген Баран
