«Прийшов, здається, той час, коли пізнають справжню ціну народности; починає збуватися бажання — хай твориться поезія справді Руська. Кращі наші поети вже не в основу і взірець своїх віршів ставлять твори закордонні; але тільки засобом до найповнішого розвитку самобутньої поезії, яка зародилася на рідному ґрунті, тривалий час була заглушена пересадками іназемними і лише зрідка крізь них пробивалася.
Rashastan — як би він там сам себе час від часу інакше не називав — завжди залишався рашастаном, де інші погляди окремої людини не враховуються, і важать «нуль». Рашисти легко калічать та убивають усіх тих, і зовні і всередині «тюрми народів», хто замислюється чому раша «нітака», навіть нікака.
Ми всі чекаємо контрнаступу, щоби це все було, як у фільмі Вайди… Щоб наші отак возами стояли, голі по пояс, з половини. З гострими нищівними шаблями. А інша половина аби била в бубни… А Залужний аби в червоній сорочці курив люльку, і не ухилявся від ворожих ядер… і руки в боки…
Дорогою домів повернув на «пару слів» Федорцьо.
«Що чути?» – питаю.
«Телефонував із-під Мар’їнки онук».
«Що каже?»
«Мало що каже. Про те, як там, не говорить. А я й не розпитував».
