Європа. Приміщення при церкві, яку місцева діаспора використовує як місце для зустрічей. Сиджу в кутку, порпаюся в телефоні. У кімнаті бавляться двоє дівчаток-дошкільнят, зокрема наливають з кулера воду в стаканчики, п’ють, виливають в раковину, знову набирають. Словом, нормальні діти. В кімнату заходить жінка. Йде до кавомашини. Деякий час постерігає за дітьми.
— Дєвочкі, — видає раптом, — подойдітє ка мнє.
Ті підходять.
— Так, смотрім мнє прямо в глазкі і гаварім правду. Ви плєвалі в ето молоко?
Дівчатка від несподіванки завмерли і кліпають очима.
— Не бойтєсь, — продовжує жінка, — вам нічєго за ето нє будєт, мне просто нужно знать.
— Ми не плювали, — каже одна дічвинка.
— Не плювали, — додає інша.
— Чєстно? В глазкі мнє смотрім.
Трохи отямившись, втручаюся:
— А чому ви вирішили, що вони плювали?
— В смислє? — повертає до мене голову. — Ета же дєті.
— І шо?
— Маглі.
— В молоко плюнуть?
— Да.
— А навіщо це їм?
— Што?
— Плювати в молоко.
— Ну, оні же дєті.
— І що?
— Ай, ну вас, у вас дєті єсть?
— Троє.
— І ви нє понімаєтє?
— Не розумію.
— Ну вот водой же оні іграют.
— Водою грають, розумію. Це цікаво. А в молоко навіщо їм плювати?
— Ну, могут вєдь?
— Я не розумію, звідки у вас така ідея взагалі?
— Ай, ну вас… Дєвочкі, єщьо раз спрашиваю…
— Припиніть, — перебиваю, — я був тут весь час, нікуди ніхто не плював, що за хворі фантазії?
— Чєсно? — повертається до мене.
— Зуб даю, — не витримую я. — Що у вас в голові?
Жінка бере молочник і виливає молоко в раковину. І я, і діти дивимося на неї спантеличено.
— Шо ж у вас в голові, — кажу. — Мабуть, ви самі, коли ніхто не бачить, ходите в молоко плювати.
Діти сміються. Жінка вкривається плямами, хоче щось сказати, однак зрештою поспіхом виходить з кімнати.
— Грайтеся далі, — посміхаюся дітям, — дорослі часом такі дивні.
Руслан Горовий
