«Дануся дивиться у вікно. Дощ. Він поливає асфальт косими струменями, підстрибує бульбашками на калюжах, дзенькає в шибку. На вулиці холодно й слизько, і мама не пускає Данусю гуляти. Дануся якось вийшла було сама, то мама нагримала: «Застудишся, хто тебе доглядатиме! Та й забруднилася он як. Іди помийся, дивитися на тебе соромно».
І чого там соромно? Дануся вмилася чистенько, посушила біля печі мокре волосся – і знову гарна.
Іде дощ…
Сумно…»
(Надія Ковалик. Листопадовий сніг. К. 1980)
Перше оповідання дебютної книжки львівської письменниці Надії Ковалик «Яблука від Роми», якій на час виходу книжки виповнився 21 рік. Редактор книжки Іван Кирій. У товариша випадково знайшов книжечку і забрав на прочитання.
Згадалося, як влітку 1995 прийшов у Львівську спілку, а незнайома мені пані з порога кинула: «От ви написали розгромну рецензію на Давидовську, а вона вмерла».
Першим це мені сказав Роман Качурівський, тоді чи не відповідальний секретар львівської спілки ще й мій земляк із Теребовлянщини, а відтак пані, якої я не знав. Так ніби це було якось пов’язано: моя рецензія і онкохвороба, яка вбила людину. Я вже потім запитав, хто то мене «благословив» вдруге впродовж п’яти хвилин, і вперше почув ім’я Надії Ковалик.
Її перша книжка — з розряду писання про людську «мурашину правду». В цілому банальні ситуації, вічноповторювані, витримана сюжетна канва із зайвими фразами, але читабельне письмо на початок 80-х років минулого століття.
Ковалик ще написала ряд пересічних книг і, здається, пробувала себе в драматургії. Але поза «мурашину правду» не прорвалася. А талант оповідача у неї був. Гадаю, проблема не лише в «мурашиній правді» її персонажів…
Євген Баран
