Культура

На спогад Юрію Хорунжому

Сьогодні, 5 серпня народився Юрій Хорунжий… Подумки пишу листа, отак і споминаю минуле, пов’язане з колегою по перу, Юрієм Михайловичем Хорунжим, письменником. … Сиджу в залі другого поверху Спілки письменників, на столичній вулиці Банковій – ти, Юрко, презентуєш Громадський та літературний журнал Всеукраїнського Товариства репресованих «Зона». Тут сидять твої однодумці, члени редколегії видання – Пантелеймон Василевський, Василь Гурдзман, Володимир Косовський, Левко Лук’яненко, Євген Пронюк, Євген Чередниченко, колишні політв’язні, шанувальники твоєї творчості.

Ще далекого 1967 року у видавництві «Молодь» вийшла твоя перша повість з життя і праці геологів під назвою «Вісім місяців — лише мить», разом із тобою пораділи та підтримали творче починання перекладач і літературознавець Григорій Кочур, поет Василь Стус, Іван Дзюба і редактор книжки Юрко Бадзьо. Тому, знаю, завжди свою презентацію ти присвячуєш тим людям.

Старовинні стіни власника будови генерал-ад’ютанта Ф. Трепова, де нині Спілчанський штаб, за століття чули не тільки твій, Юрію Михайловичу, спокійний, трохи збентежений голос, а й таких класиків письменства як Павла Тичини, Максима Рильського, Олеся Гончара, Павла Загребельного, Анатолія Дімарова, Григора Тютюнника… Але то були так би мовити — гуманні виступи, а ти ведеш мову про злочин проти людства. Розповідав про тисячі невинних, які томилися й томляться в тюрмах, про те, що варто було написати про них, надрукувати спогади, власне, й ради цього започатковано «Зону». Неспроста взяв епіграф до часопису — Стусові рядки: Народе мій, до тебе я ще верну//Як в смерті обернуся до життя // Своїм стражденним і незлим обличчям.

А починав ти, Юрію Михайловичу, з творів про геологів і геофізиків, але, певно, праця пошуковця земних надр за духом близька до розвідників нашої історії, тому й прихилився до цього спрямування. І неспроста: ще 1951 року вступив до Київського геологорозвідувального технікуму, а після закінчення 1954 направлений на роботу до Тульської геофізичної експедиції. Маючи вольовий характер й бажання навчатися, заочно підвищував професійний рівень в Московському інституті нафтохімічної і газової промисловості. Трудився в геофізичних і геологічних експедиціях на території Росії, Казахстану, України. Але у вільний час своє брала творчість — одна за одною з’являться твої книжки — «Дзвонити тричі» (1971), «Давні мелодії» (1971), «Дивний камінь» (1976), «Шість балів за впертість» (1982)…

… Коли ми працювали у журналі «Україна», ти зізнався — безпосереднім поштовхом до написання історичних книжок було прочитання трилогії Михайла Старицького «Богдан Хмельницький». І це захоплення минувшиною України, її «білими плямами», бажанням докопатися об’єктивної істини давалося тобі вечорами після геофізичних спостережень на легендарному козацькому острові Хортиця, де отаборилася експедиція. Почалася робота в архівах здалеку, з нашої давньої історії через скіфський період і державу антів, і як результат твоєї роботи виходять збірка: «Давні мелодії» та повість «Гонитва до мосту», про козаччину — «Коли промовляють фальконети», українських народників — «Таємна грамота», до ближчих до нас періодів — повісті «Чуєш, брате мій» про композитора Кирила Стеценка і «Людям мила» про письменницю Людмилу Старицьку-Черняхівську.

З часом, маючи за плечима десяток видань, відпрацювавши роки в архівах, набивши творчу рук, ти відчув себе здатним до крупнішого жанру прози: романів — «Борвій», присвячений твоєму натхненнику до історичної тематики Михайлові Старицькому, і «Злет і заземлення Григорія Полетики». В усіх творах: «Вірую» (2001),«Шляхетні українки» (2003), «Любов маєш — маєш згоду» (2003), «Мужі чину» (2005), «Садовський садить сад – з Марією і без» (2005) ти намагався дати портрети не тільки головних дійових осіб, а й картину епохи, людей, які діяли в сув’язі з головними героями. Для цього довелося багато працювати в архівах, з мемуарами, листами, спогадами ще живих свідків….

… 5 серпня тобі, Юрію Михайловичу, було б уже 85 років — ювілейний вік достойного майстра слова. Колись ми, у скверику перед твоїм будинком на вулиці Саксаганській, мріяли зібратися разом, працівники журналу «Україна», але не судилося — тепер подумки кладу квіти на поховання Василя Юхимовича, Віктора Голоти, Миколи Подоляна, Ліди Коваленко, Миколи Шудрі, Ірини Фурманової, і ось, до тебе. Мертві нас ніколи не залишають, і ми маємо про це вічно пам’ятати. І я тебе не забув, Юра.

Віктор Жадько

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.