Культура

Не ходи туди! Не роби того!

Вночі, із 5 на 6 березня 1980 року наклав на себе руки письменник Григір Тютюнник. Мій новий роман, який зараз поволі пишеться — про Григора. Пропоную уривок із доволі непростого розділу-алегорії, який я завершив кілька днів тому, про Михайла (батька), Григора і Григорія Тютюнників (двох його синів, рідних по батькові) і Світове Дерево (або Вічне Дерево Життя)…

Батько не приходив ніколи.
Григір пам’ятає лише, як він болісно махнув йому рукою – і щез, розчинився, пропав навіки… Потім були якісь листи, розмови… Колись Батько помер або його вбили. Може, тоді Батько корчився на підлозі, сподівався допомоги, саменький, вимучений у безконечних мерзлотах… Снився дуже рідко.

… Найвиразніший сон був на початку березня 1980 року. Батько вибіг із дивного золотого туману, ніби сам був у ризах, кричучи:
– Не ходи туди! Не роби того!

Григір виразно бачив Батька молодим. Він був молодшим від нього, Григора. Його ідеал та ідол був у сні молодшим від нього! Золотий туман навколо Батька почав поволі темніти, набираючи багряно-кривавого відтінку. Все небо із сну, допіру синє, поволі просякало кров’ю. Ніби Батько, який вийшов із золотого туману, ніс на плечах наплечник, із якого – всюди! — просочувалася кров, зверху донизу, знизу доверху.
– Не ходи туди! Не роби того!

Голос звучав пронизливо, навіть трохи істерично. Та вони всі, Тютюнники, були трохи припадочними. Григір хотів посміхнутися. Але губи не розсувалися.

Потім у їхньому полтавському степу раптово з’явилося велике дерево. Гігантське Самотнє Дерево. Батько і він почали кружляти довкола нього. Григір намагався наздогнати тата, тато намагався наздогнати Григора, ніби гра у чотири руки, вони протягали руку і руки, але батько множився на декілька батьків, потім Григір множився на кілька Григорів, наче десь у степу раптом взялися великі дзеркала, що відбивали рух Григора і його тата колом, довкола Дерева.

Григір не міг наздогнати батька, голос губився у галактичному безмірі, батько не міг наблизитися до Григора, проте Гігантське Самотнє Дерево якось допомагало їхній першій зустрічі після того, коли батька назавжди забрали і він помер у сибірських мерзлотах. Права і ліва сторона степу, низ і верх раптом засвітилися Дзеркалами. Вони були повсюдно: дзеркала, дзеркала, дзеркала, а поміж ними багатократні батьки Михайли із восковими лицями і дорослі сумні Григори, багато тисячогригірників.

Раптом у дзеркалах майнула самотня зболена постать третього Тютюнника, Григорія, що протягав руки до батька і сина, а відтак теж потрапив у коло біля Самотнього Великого Дерева, а від Дерева перейшов у тисячогригорійники у повсюдних космічних дзеркалах…

Здавалося, що Григір і батько ніколи не прощалися і мають зв’язок після смерті старшого Тютюнника, і матимуть після смерті молодшого. Велике Самотнє Дерево є прихистком для їхніх душ, воно ще прийняло Григорія, а Дзеркала двоять, потроюють, множать усе і всіх до незбагненної людським розумом нескінченності… Золотий туман так само несподівано окутав батька, так м’яко, без різкості прощального голосу чи жаху перепаленої мовчанки…

Григір прокинувся, відчувши холод на руках і на серці. Холод був таким необорним, ніби мав тут таки заморозити Михайлового сина, щоб нікуди не ходив і щось не робив найближчими березневими днями…

Степан Процюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.