«Ховали Маркіяна в полудень — без музики ховали і без попа, тому що більшість колгоспних «духовиків», як називали в селі самодіяльних музикантів, поїхали на станцію по жом, а попа сам небіжчик не велів запрошувати, бо з того часу, як у селі розібрали церкву, в бога не вірував.
День був похмурий і холодний. Ще зранку рушила кура, а під обід так захурделило, що ті, хто взяв на себе турботу про похорон, — це були далекі Маркіянові родичі з хуторів та слобід, — час від часу тривожно перешіптувалися, радячи раду, чи не пора, мовляв, уже й на кладовище вирушати, бо ще, чого доброго, яму замете, то буде морока…»
(Григір Тютюнник. Поминали Маркіяна)
Не згадаю, хто мені «відкрив» Григора Тютюнника-новеліста. Не університет. Се точно. Бо на другому семестрі Первого курсу в нас проводився спецкурс з сучасної літератури (здається, Кутковець Катерина се вела), і я нічого з того спецкурсу не виніс.
Бо весною 1981 року вийшло Тютюнникове вибране, і я пройшов байдуже повз нього.
А вже 1984 року, в Криму, коли побачив 2-томник, підготовлений Анатолієм Шевченком, вхопив так, ніби давно загубив, а нині знайшов і нікому вже не віддам.
Григір Тютюнник для мене — се альфа і омега того світу, якого застав вже поминки, але який згадується як Великодний кант. Не знаю, чи хотів би знати більше щось із побутової правди про Григора, як знаю. Напевне, ні. Але світ Григорової душі, вкарбований у Слові, завжди тривожить мене як забуті татові пісні.
Якась дивна мелодія і невідомі слова, в яких контурами прозирає крізь густий туман забуття моє дитяче наївне обличчя.
Євген Баран
