Сьогодні – день народження Валер’яна Підмогильного. Певно, найулюбленішого мого письменника (на рівні з Григором Тютюнником). І мова не лише про всіма знане “Місто”, а й про меншу прозу. Наприклад “Військовий літун”, або “Гайдамака”. Існує велика ілюзія, що у ті часи, в часи коли вони були ще живі, ті “наші двадцяті”, вся Україна одностайно зачитувалася їхніми творами. Ні, так не було!
Юрій Шевельов з цієї нагоди писав: “Ми любимо леґенди, і плачемо, як дитина, що втратила ляльку, коли в нас забирають ці леґенди”. І далі: “Авторитетні продавці кажуть, що “Майстер корабля” Яновського не йде. “Місто” Підмогильного йде, але мляво, і то почасти тому, що дехто з читачів глухо чув, ніби там можна знайти якісь пікантні місця”.
Хвильовий, Підмогильний, Яновський, Йогансен і Плужник – це не були рок-зірки, вони не збирала читацьких аншлагів. Їхня “ядерна” аудиторія – ще менша, ніж наші сьогоднішні “бульбашки” в соціальних мережах.
Ми живемо міфом про “золоту добу” в українській літературі, якої ніколи не існувало насправді. Одинаки письменники, одинаки читачі, одинаки однодумці. А втім, саме ці люди і визначали історію. І не тільки в літературній царині.
“Підмогильний зовсім не писав про те, як українське село завойовує місто, і зовсім не захоплювався українізацією” – безжально стверджує нам Шевельов. Бо це спрощене, “кобзарське” читання Підмогильного і його епохи. Їхня цінність в текстах, а не в ідеології. Вони не були “плакатні” люди. І в цьому їх вище призначення.
Тому ми не заново сьогодні прочитуємо “наші двадцяті”. Ми їх читаємо ВПЕРШЕ! Це “пізнє” читання власної культури допомагає нам БУТИ!
Віталій Чепинога
