Ось на тлі розбуялих бур’янів та цегляного муру шестеро сучасників. Як один – Віктор Петров і Микола Зеров (стоять – зліва направо). Освальд Бурґгардт, Павло Филипович, Фелікс Якубовський та Максим Рильський (сидять – зліва направо). Хоч пиши з них груповий портрет. Не даси маху. Кожний на знімку не потребує пояснень.
Шестеро одягнуті, звісно, собі до вподоби. Найважливіше, що з тих – постав і облич – можна визначити окремо внутрішній стан кожного. Вбрання, безумовно, також через зовнішність виявляє їх. Хоч, буває, зовнішній вигляд часом обманює. Та не сього разу. Творчі натури – на утори слабкі…
– Чим тобі не скарб – отся фотографія столітньої давності! – пильно вдивляюся в чорно-біле, жовтаве поличчя. На світлині троє з присутніх урятувалися від кормиги: Освальд Бурґгардт (Юрій Клен), Віктор Петров (В. Домонтович), Максим Рильський. Троє інших – Микола Зеров і Павло Филипович безслідно загинули в урочищі Сандармох, а Фелікса Якубовського розстріляли в одній з київських в’язниць НКВД (ймовірно, похований у Биківні).
Отже, за порядком – на знімку – перша трійка, яка уникла неволі. Згадує у своїх споминах Юрій Клен: «Коли в 1931 році на деякий час заарештовано Рильського, я відчув, що коло звужується, що готується новий похід проти інтеліґенції і грозова хмара не промине на цей раз неоклясиків. Наприкінці того року я почав робити заходи, щоб виїхати за кордон. Небагато людей знало про те, що я рішив остаточно покинути край та шукати долі в невідомій «синій далечині». Якось на вулиці Зеров читав сонета, написаного мені на прощання, та ще не докінченого. Я мав зайти по нього за пару днів, але мені вже забракло часу на те. Лише 1944 року за кордоном я дістав отой, уже докінчений сонет, що мав заголовок «Капностесгайес» або «Капностеспатрідос» (цебто «Дим батьківщини»). Ось він:
Щасливо, корабелю крутобокий,
безпечно плинь під теплий небосхил
до Швабських гір, до голубих Антіл,
в Кабул чи в землі запашної мокки.
Хай не в’ялять тебе марудні доки, –
і хай романтика твоїх Вітрил
набуде швидкости казкових брил,
що ними кидавсь велет одноокий.
Та чи згадаєш ти в нових краях
поржавілий і старосвітський дах,
де огнище твоє колись палало.
І чи промовиш з почуттям легким; –
Там цілиною йдуть леміш і рало,
там зноситься Ітаки синій дим.
У мене справді тоді був плян їхати в Кабул, а перше моє пристанище був Шварцвальд (у вірші: «Швабські гори»). Найбільше мене зворушив кінець віршу. «Поржавілий і старосвітський дах» – це дім о. Лаврентія у Баришівці, де я заклав був своє вогнище. Друга половина віршу була мені невідома ще, коли я писав рядки мого «Одисея»:
Пам’ятай: в’ється дим кучерявий з-над хат
і червоні гойдаються маки
там, де рідна на тебе чекає Ітака
і занедбаний твій маєстат.
Отже, підсвідомо я знав те, чого не знав ще свідомо, і підсвідомо відповів на вірш друга, що лежав десь у Києві під його паперами. Як у нього, так і в мене антична Ітака спливла, як символ покинутої України.
Яка ж дальша доля неоклясиків? Щодо Рильського, то пам’ятаю, як раз він мені на вулиці читав вірша, що був відповіддю на статтю Якубського, яка констатувала, що поет «не йде в такт з добою». Вірш той мав кінцеві рядки, що звучали гордою самовпевненістю людини, яка визнає свою вищість:
Коли доба нас дожене,
то й ми підемо в такт з добою.
Про дальший шлях Рильського я не говоритиму, а лише наведу з «Проклятих років» рядки:
Чия ж рука здушила спів у горлі,
що він забув і лет, і клекіт орлій?
(Це ж доля всіх: віддати Божий дар,
що ранками кропили чисті роси,
вовчиці на поталу й срібний чар розвіяти…
Про долю трьох інших товаришів мені довго нічого не було відомо, але знов таки: не знавши нічого свідомо, я певне знав підсвідомо, бо інакше в «Проклятих роках» рука не написала б:
Брати мої в далекому вигнанні,
що ваших голосів давно не чуть…
Якби ж то вам, серця одягши в кригу,
згадати шлях, яким помчався Ігор!
Якби ж я Овлуром для вас міг стать
і вам коня підвести за рікою!
Якби ж я свистом гасло міг подать,
чекаючи за темною тайгою!
Всі вони опинилися на вигнанні…
Десь під заметами, окутий льодом,
у морі бурянім є дикий острів…
Тут – нації краса і гордий квіт
з уламків корабельних творить міт.
Дещо мені відомо стало з друкованих спогадів Підгайного, який бачив Зерова і Филиповича на Соловках». Пристрасно згадує у своїх споминах Юрій Клен.
Зрозуміло, Освальда Бурґгардта врятувала вчасна еміґрація. Щодо Віктора Петрова. Темне діло. Та дещо проливається на світ. У 1938 році НКВД його заарештовує у справі СВУ, й невдовзі відпускає, менш ніж через два тижні. «Слідством не добуто матеріалів», – розписався на течці, виніс вердикт молодший лейтенант держбезпеки Латков: «Следствием не добыто достаточных материалов для привлечения его к судебной ответственности». Ха-ха… Нема дурних! Ясно, Петров – відступився. Погодився на співпрацю з ҐПУ, й дослужився, його перегодом нагородили орденом Великої Вітчизняної війни I-го ступеня, і вже КҐБ поховало з почестями на Лук’янівському військовому кладовищі в Києві. Про самого Віктора Петрова можна писати романи, та – навіщо! Нехай собі спочиває вічним сном.
Небезталанний і пристрасний письменник В. Домонтович. Ким він тільки не був. Ба навіть улітку 1942 й про 1944 роки ходив у німецькій уніформі лейтенанта. Про те згадує Юрій Шерех, як уперше зустрів Петрова в загарбаній гітлерівцями столиці Слобожанщини: «Уніформа виглядала на ньому як лантух, його рухи були в тих мундирі й штанях мало не циркової незграбности, а коли при появі офіцера він віддавав честь і цокав одним черевиком об другий, важко було стриматися від посмішки».
В 1944 Улас Самчук у Мюнхені зустрів його в німецькому однострої. В загарбаному нацистами Харкові Петров редагував художньо-публіцистичний часопис «Український засів», саме у ньому вперше вийшов роман Домонтовича «Без ґрунту». Нічого не скажеш! Вікторе Платоновичу, справив діло, гуляй сміло. Робота сама за себе скаже.
– Є ще третій «уцілілий» на фото, – придивляюся на пожовкле чорно-біле поличчя. – Святий та божий Максим Рильський. У тридцятих роках в Україні знищувалося до пня найкраще: від заможних селян до обдарованих творчих особистостей. Справи фабрикувалися направо, наліво… Згадує Григорій Костюк про наклеп на Миколу Зерова: «До обвинувачення в тероризмі дало підставу те, що після відомого розстрілу групи письменників і громадських діячів у січні 1935 року (справа так званого «Українського центру білогвардійців-терористів» – Г. Косинка, Д. Фальківський, К. Буревій, О. Влизько та інші) всі обвинувачені на чолі з М. Зеровим нібито зібралися на квартирі Максима Рильського і там улаштували громадську панахиду. На цьому зібранні всі вони нібито поклялися помститися за розстріляних. Слідство «встановило», що Зеров, як провідник, розробив докладний план терористичної акції, з точним визначенням місця, часу і об’єктів терору» .
Про «панахиду на квартирі Максима Рильського» згадує і Віктор Петров: «Був грудень 1934[-го]. Це сталося того дня, коли в пресі оголошено було про розстріл Косинки, Фальківського й інших. Зеров, схвильований несподіваною звісткою, піддаючись першому вияву, сказав, бувши у Рильського:
– Вшануймо загиблих!
Він був поетом і, як поет, був схильний до деякої декламаційної патетичности. Схвильоване почуття вимагало вислову. Слова, які вирвалися під першим враженням в вузькому гурті приятелів, стали предметом окремого детального розгляду під час слідства, очної ставки між Зеровим і Рильським, обвинуваченням Зерова в антисовєтській демонстрації, більше – в організації громадського вшанування розстріляних!..».
Отож-то, хто «спалив» свого найкращого побратима, – був, звісно, не Юда Іскаріот, а Максим Рильський. Урятований сердега потому шкварив на догоду своїм рятівникам думи про партію й Сталіна. Врятований – уцілів, та не відмитись йому і на тому світі від Ленінської премії, отримавши за дешеві, базарні: «Троянди й виноград» (Не полінуйтеся, прочитайте, що ж то збірка віршів).
– Виходить на те, що більшовикам насамперед потрібний був maître, «неокласичний генерал» Зеров. Щоб уколошкати… Бо без голови будь-яке тіло нічого не варте, – доходжу до висновку. – «Ні української історії, ні українських газет читати без брому, валер’янки або без доброї дози філософського застереження не можна». Правду сказав, як в око вліпив Винниченко, – стою у задумі, довго не відходжу від пожовклої чорно-білої світлини.
Ярослав Орос
