В сухозлотицях слів —
віддзеркалля щоденних трагедій,
маразматика мрій
западає на денці душі,
і величні склепіння
щодень слухають:
«Милуй мя, Боже»,
і безкрилля поривів
не може вмістити папір…
Усе меншає птиць,
що бували гістьми Геліоса,
вичахає та річка,
де іскрилися блиски
від схрещених лат.
Покидає нас Бог.
Покидають нас звірі.
Заростається тернами світ.
Плодить червами
Божий сад…
(Степан Процюк. На вістрі двох правд. 1992)
Коли чую виступи окремих літературознавців, хто з літгуртів початку 90-х ознаменував початок нової культурної епохи – «Нова дегенерація» чи «Червона фіра», — стає сумно від кон’юнктури самої постановки питання. Так, обидва літгурти, і станиславівський, і харківський, заснувалися 1991.
«Нова дегенерація» після серпневого путчу ГКЧП (ідея назви гурту Андрусякова), гадаю, що «червонофірівці» десь тоді ж зорганізувалися. Але для мене особисто зрозумілим є, що початок инчої естетики прийшов з «Новою деґенерацією» — я її називаю естетикою «старих пророків» — домінування трагічного, депресивного, естетика розпаду і розпачу, втрати віри і девальвації слова. Тоді як «ЧФ» — «чефірили» естетикою бубабізму, замінивши соціяльно-настроєве тло.
Безсумнівним лідером «НД» був Степан Процюк, і не тільки тому, що працював викладачем педінституту (університетом навчальний заклад став 1 вересня 1992 указом Кравчука, якого пафосно обрали почесним професором, а після 2014 не менш пафосно позбавили цього звання), а два Івани — Андрусяк і Ципердюк — його студенти. Тому, що патос трагічного був органічним для Процюкового трибу життя.
Найталановитішим серед цієї трійці залишався Андрусяк, який ще 1990 в «Прапорі» чи вже «Березолі» дебютував з чудовою добіркою ліричних віршів. Відголоси ліричного ще знаходимо в збірці «Депресивний синдром», що відкривала книжечку «Нова деґенерація» — «Гуцули» і, особливо «Панночко з блакитними очима». Андрусяк експериментами над своїм беззаперечним талантом, збив власний ритм і покалічив слово. Чи віднайшов і зцілив його в творчости для дітей, — казати не беруся. Римарукова оцінка Андрусяка, як єдине виправдання покоління дев’яностих, 
залишилася афористичною і тільки.
Процюк був штучним, пристрасним і еґоцентричним до індивідуального хамства. Галицьке театральне позерство у нього випирало з кожного слова і жесту. Найсумніше, що його ліричний герой не вміє жартувати і не здатний до самоіронії. Але найцікавішою добіркою в «НД» є саме його, як не парадоксально.
Аби зрозуміти Процюкового ліричного героя, треба читати його дебютну повість «Vae victis». У повісті дуже добре, сливе ґеніяльно, прочута зміна суспільних та індивідуальних настроїв початку незалежности з усвідомленням мистецького програшу: «У всіх були справи. Всі кудись запізнювалися. Ніхто вже не відчував охоти до розмови про роман Куліша з Параскою Глібовою чи до обговорення щоденника Сальвадора Далі. Всі, знаючи, що ще не раз так зустрінуться, мовби прагнули сказати один одному: «Я не того від Вас хотів!»
Про Ципердюка залишається сказати словами Андруховича: «Ципердюк володіє вибухівкою, котра поки що не спрацювала» з єдиним уточненням: так і не спрацювала. На одному з перших творчих вечорів у львівському «Молодіжному театрі» Ципердюк публічно сказав, що почав писати із заздрости. Заздрість є можливим стимулом для початку, але поганим порадником у творчости.
Але саме «Новій деґенерації» судилося стати голосом нового покоління з його боротьбою із совіцьким літературним просвітництвом і неусвідомленим продовженням просвітницьких традицій. «Я не того від вас хотів!»…
Євген Баран
