Уже відцвітають на дачі троянди, а влітку — це море яскраво-червонющих квітів, які навівали щораз, хоч і не часто приїздив, щемкі спомини…Цього вересневого ранку помітив, що серед відцвіту яскраво зорить у височінь до голубого неба неймовірної соковитості та краси квіточка: одна-єдина.
Уявилося, що це дівчина – спалахнула від отих почуттів, які з’являються, як приб’ється осінь…Осінь – це час пити чай, їсти печиво і закохуватися в нову книгу, спостерігати, як бешкетує білочка. Час будувати теплий будинок з ковдри і читати добрі книжки.
Чому я найбільше люблю осінь?
Люблю за опале листя, холодні вечори та яскравий захід сонця. А ще за те, що восени можна 
плакати під дощем. І ніхто не вважає це дивним…
Осінь…
Ця рудозбаламушена вітрами пора року робить зустрічі коротшими, обличчя сумнішими, самотність помітнішою. Але вона також робить слова теплішими, поцілунки міцнішими, а кохання… Кохання не залежить від пори року!
І народилися в мене ось ці рядки – від отієї… трояндочки, яку сфотографувала дружина:
Зітру з червоних губ усі сліди погані,
Умиюся настоєм добрих трав,
Щоб ти відчула – прийшло таке кохання,
Якого гай, оцей березовий, іще й не знав!
Віктор Жадько
