Як я втішилася (!), коли через два місяці від початку війни побачила анонс «Видавництва 21» про вихід у світ нової збірки Олександра Бойченка «Гра на вибування». Від цієї новини повіяло якоюсь особливою надією на перемогу. Я навіть, глипнувши на обкладинку, першим ділом подумала, що на ній зображений знаменитий «рускій воєнний корабль», що іде туди, куди його послали наші відважні вояки. Хоча паралелі таки є, адже моя улюблена ілюстраторка Аня Стьопіна зобразила на обкладинці човен Харона, що перевозить тіла у царство мертвих. Влучна метафора!
Збірка складається з сорока коротких оповідань-роздумів, майже всі вони були раніше опубліковані в інтернет-колонках. Тож для мене не були чимось новим. Але одна справа читати на екрані електронного ґаджета, а зовсім інша – взяти до рук книжку, в якій перли словесної еквілібристики улюбленого автора зібрані докупи. Читаєш їх одну за одною — і музика звучить 
голосом та інтонаціями Бойченка. Як же ж я скучила за його особливим іронічним висловлюванням життєвих мудростей, таких простих і складних водночас!
Зрозуміло, що всі твори збірки були написані ще до широкомасштабного вторгнення московитів. Чи знав автор що таке станеться? Можливо відчував, але радше, послуговуючись логікою і аналізом, припускав, що в той чи інший спосіб Росія таки захоче проковтнути Україну. І в своїх текстах він наче готує нас до цього. Багато його текстів саме про те, що є ця московська недоцивілізація і що можна від неї чекати. Він переносить нас до часів минулої війни і демонструє, які злочини чинила червона армія з поневоленими народами заходу, скільки скалічених доль, зґвалтованих жінок і дітей залишили по собі ці «асвабадітєлі». Стає зрозумілим, що тодішні процеси запустили механізм бомби сповільненої дії, яка вибухнула через кілька поколінь, коли ця маса покидьків, що чинили звірства у Другу світову, породила нові покоління собі подібних. Чи ж не раз ми чули з того боку кордону їхнє сакраментальне «Можем павтаріть». От і повторили.
Бойченко проводить чіткі паралелі між німецьким фашистським та комуністичним тоталітарним режимами, використовуючи при цьому аналіз Марека Гласка та Густава Грудзінського. Він, як і всі притомні люди, щиро дивується близорукості і недалекоглядності світових лідерів, які водять хороводи довкола новітнього диктатора Путіна і толерують всі його дикості. Моральною катастрофою світового масштабу називає Бойченко запрошення два роки тому Путіна на Всесвітній форум жертв Голокосту і його виступ там під акомпанемент овацій «світових лідерів». А тепер світ пожинає плоди своєї псевдотолерантності. Але що казати про минуле, якщо й тепер, після всього, що чинить Росія в Україні, знаходяться лідери держав, які твердо закликають «зберегти лице» Путіна та іти з ним на компроміси.
Це вже на якийсь садо-мазохізм змахує. Та не варто себе дурити, що щось може змінитися, якщо Путіна не стане. Суть Росії залишається незмінною, незалежно від її вождя чи суспільного ладу в той чи інший період історії. Адже, цитуючи Бойченка «Росія – це суцільна велика зона, яка прагне постійно розширюватися ціною прилеглих територій. Загарбуючи чужі землі, вона проголошує людей, які на них проживають, своїми, а зі своїми Росія не панькається».
Більшість текстів збірки «Гра на вибування» були написані під час ковідного карантину. В цей період весь світ опинився наче в якомусь ковчегу посеред стихії і ніхто не знав, коли все закінчиться, до якого берега може прибитися судно і кому з пасажирів пощастить дістатися суші. Тож тексти Бойченка теж несуть на собі відбиток цього непевного часу. Це відчувається навіть у назві збірки. Наче життя грає з нами у якусь жорстоку гру. Ми точно знаємо, що кожен в якийсь момент має вибути з гри, але черговості в цьому процесі не знає ніхто.
Життя в умовах карантину ще більше підсилила ностальгію за подорожами. Мабуть, тому в збірці досить багато розповідей про мандри. Очима Бойченка ми побачимо Грузію, Португалію та Іспанію. Але ці тексти не просто тревел-історії автора, кожна з них має глибокий підтекст. Автор проводить паралелі між певними подіями, що відбувалися в місцях його мандрів, з нашим сьогоденням, тим самим пропонуючи читачу робити правильні і корисні висновки.
Та найбільше мене розчулили тексти, в яких автор розповідає свої особисті родинні історії. Більшість з описаного мені і до цього було відомо. Але вони зовсім по-іншому сприймаються, коли читаєш їх перфектно викладеними у досконалі бойченківські тексти. Над деякими я сентиментально плачу кожен раз, скільки б не перечитувала. Бо в них закладена величезна любов, хоча таке слово рідко зустрічається в текстах Бойченка.
Ця збірка характерна тим, що тут багато філософських і психологічних роздумів автора. В своїх аналізах він не раз послуговується думками різних письменників і філософів від античності до сьогодення. Стефаник і Мехед, Рафєєнко і Камю, Селінджер і Пільх, Сократ і Целан є віртуальними співрозмовниками Бойченка. І ми маємо унікальну нагоду бути присутніми при цих дискусіях.
Олександра Бойченка важко назвати оптимістом, але й песимістом я б його теж не назвала. На мою думку він радше обізнаний реаліст з глибоким аналітичним розумом. Тому його текти дуже важливі для тих, хто воліє тверезо оцінювати ситуацію, не впадаючи у крайнощі, чи то тотальної «зради», а чи суцільної ейфорії. Особисто для мене вони є чудовою поживою для роздумів про майбутнє нашого світу, як в глобальному, так і у суто особистому аспектах. Безперечно, що світ, в якому ми живемо, далекий від досконалості, але є значно більше підстав боротися за те, щоб він став кращим, аніж опустити руки і чекати своєї черги у глобальній грі на вибування.
Галина Новосад
