Ця звістка — мов грім з ясного неба: у ніч із 2 на 3 січня, на 75-му році життя, помер Анатолій Федорович Горлов, багатолітній головний редактор «Голос України». На цій посаді він служив до кінця свого останнього робочого дня. Зараз усі слова здаються недостатніми й неточними. Бо Горлов для нас був кимось більшим, аніж просто начальником. Він задавав стиль, темп і ритм редакційному організмові. По ньому ми звіряли свої годинники. Він — був, і цим визначалося все інше протягом останніх тридцяти з гаком років. І не уявлялося — інакше.
Горлов зумів зберегти гідність «Голосу України» за тих окремих років, що не були найкращими для демократичної преси. Горлов пам’ятав кожну дрібницю — кому, коли і що доручав. Але при тім не був злопам’ятним. З ним можна було посваритися — і це не мало жодних наслідків «по службовій лінії».
Запам’яталась фраза Горлова: «Нас не буде — а газета буде!»
Він у молодості був учасником бойових дій (Ефіопія) й добре знав ціну війни. Він був пристрасним футболістом і кожного (!) робочого дня в обідню перерву збирав наших хлопців (інколи — удвічі молодших за себе) поганяти м’яча у спортзалі на четвертому поверсі редакції. У грі був агресивно-наступальним, і не кожен ризикував зійтися з Горловим у ближньому бою.
Останній свій футбол Анатолій Федорович зіграв 2-го січня.
Можливо, зараз згадується не найголовніше, але таке, без чого він не був би для нас тим, ким був, і за що ми його любили. Як ось таке. В кінці літа чи восени він часто приходив на роботу з великим кошиком яблук з власного саду. Ставив того кошика в кімнаті секретаріату, щоб міг пригоститися кожен, хто туди заходив. Запах тих яблук стояв у секретаріаті ще якийсь час після того, як самих яблук уже не було.
Царство небесне Вам, незабутній Анатолію Федоровичу.
Вічна пам’ять!
Ваші Голосоукраїнці
