Серед різних розладів особистості психопати найчастіше стають політичними лідерами в країнах, де є для них сприятливе історичне середовище. Архетипом психопата на чолі держави став римський імператор Калігула, тиранія і жорстокість якого відтворені у фільмі Тінто Брасса. Психопатами були імператор Монголії Чингісхан, король Англії Генріх VI, волоський князь Дракула, німецький фюрер Адольф Гітлер, камбоджийський диктатор Пол Пот.
Та найбільше психопатів з’явилося в російській історії. Іван Грозний, Петро І, Сталін і нарешті Путін. Російське середовище ідеальне для психопатів, адже росіяни, на думку Валерії Новодворської, невіруючі. Їхній бог – держава, тому російський народ молитися кожному цареві, генсеку і президенту. З Кремля російського правителя виносять ногами вперед, а іноді усувають під час змови.
Психопат не відчуває болю інших людей. Порожнеча, що зяє в ньому, змушує його тероризувати інших. Психопат – садист. Якщо психічно здорова людина заряджається енергією від любові, спілкування з людьми і тваринами, від мистецтва, сонця, лісу, квітів, вогню і води, від подорожей, то психопат заряджається енергією тільки якщо когось принижує, б’є або вбиває.
Психопат у сім’ї – домашній тиран, психопат-менеджер – тиран своїх підлеглих, а психопат на чолі держави – серійний убивця, який знищує політичних конкурентів, а коли масштабів убивств у своїй державі йому мало, розв’язує війни з іншими країнами. Якщо говорити метафорно, то психопат – демон. Він – уособлення зла.
Серед політиків сучасного світу багато демонів, бо у Малому ключі Соломона 72 демонічні персонажі. За масштабами руйнувань, демони бувають різних калібрів. Аляксандр Рыгоравіч, наприклад, теж демон, але дрібнішого калібру. А вождь Раїсії перебуває на вершині демонічної ієрархії. Він не дотягує до диктатора-людоїда Центрально-Африканської Республіки Бокасси, але у Владіміра Владіміровіча ще все попереду. Фактично Путін і Лукашенко створили клуб президентів-психопатів, тому так часто зустрічаються, бо не можуть одне без одного.
Керівники держав, політологи і журналісти намагаються пояснити дії Путіна логікою. Макрон годинами переконує його по телефону, що західні країни переймаються, як зберегти його обличчя. Байден впевнений, що його можуть покарати санкції, а червоні лінії, які тримає у своїй голові Путін, не можна порушувати, бо вони такі ж священні, як духовні скрепи, оголошені патріархом Кірюшою. Сі Цзіньпінь вважає, що з Путіним можна домовитись. Хоча Путін живе за одним сценарієм. Коли в нього починається психопатичний припадок, йому треба щось негайно робити, щоб його вгамувати.
Якщо раніше в молоді роки Путіну достатню було накапостити підлеглому, підставити чи вижити його з роботи, то на посаді президента він погоджує підготовлені Патрушевим списки ворогів, яких треба знищити, і цих людей просто вбивають. А зараз, щоб вгамувати припадок, йому потрібні значно масштабніші жертви, бо за роки довгого правління його порожнеча перетворилася на бездонну прірву.
Обстріли українських міст часто проходять безсистемно. Це означає, що у вождя Кацапетівки почався припадок, він пускає піну з рота, несамовито кричить, у нього трусяться руки, і він зриває злість на підлеглих. Після цього запускається військова машина, і алепський м’ясник Суровікін наказує негайно обстріляти ракетами універмаги, школи, житлові будинки навіть, якщо не встигли назбирати потрібну кількість ракет і планували це зробити на наступному тижні.
Припадки непередбачувані. Владімір Владіміровіч може не з тої ноги встати, може щось погане приснитись або раптом почне здаватись, що кругом нього змова, і йому збираються підсунути чай з новічком. Тож Путіну показують руйнування і вбитих людей, його трохи попускає. В нього з’являється апетитит, червоніють щічки, він втішено куняє і відчуває, що дєнь прошол нє зря.
Бомбардування українських міст не дає Росії ніякої військової переваги. Це робиться виключно для задоволення. Путіна і «миролюбивого російського народу, який ніколи ні на кого не нападав». Хоча англійці після німецьких бомбардувань не бігли під стіни уряду просити про капітуляцію перед фашистською Німеччиною. То чому мають бігти українці на Банкову чи під Верховну Раду, щоб вимагати капітуляцію перед фашистською Росією? Навпаки український народ ще більше обізлюється і об’єднується у своїй священній війні. Ще сильніше стискується в єдиний кулак пасіонарної нації, щоб розтрощити голову набридлої, як осіння муха, старої російської імперії.
Володимир Даниленко
