Пишуть тут люди, буцім будь-яка культура — це культура… І плутають культуру з політикою, натякаючи на те, що Пушкін — це таки культура, а не пропаганда. Слухайте, у нас в українській літературі викинули усіх, хто писав в часи соцреалізму, лишивши хіба що дисидентів і Григора Тютюнника із Валерієм Шевчуком — так працює очищення.
Можна сказати, що працює воно із перебільшеннями. Це ж стосується й українських комуністів. Наприклад, ліквідували вулицю імені Шелеста, хоча за часу Шелеста відбулася все ж українізація. Інша справа, що її швиденько згорнули за часів Щербицького. Однак такі письменники, як Пушкін і Булгаков, для українців не можуть аж ніяк уважатися світочами культури.
Перший був пропагандистом, він же ж писав про спільне російське море, фактично на цій підставі Уваров створив теорію: самодержавство, православіє і народность. А Булгаков просто ненавидів українців, живучи на українській землі, чого не скажеш про Паустовського.
Культура — не моноліт, вона різна, саме тому й треба думати, коли ставимо пам’ятники чи називаємо вулиці на честь певних осіб. І я дуже рада, що в Україні ліквідовують пам’ятники Пушкіну — ненависнику Мазепи та української державності, символом якої Мазепа був, а музей Булгакова позбавляють статусу національного.
Це чудово. Хай шукають меценатів-любителів цього великого письменника. Хай читачі з усього світу жертвують на цей музей, доводячи свою любов до Булгакова не на словах, а на ділі. Українські платники податків не повинні утримувати музей автора оповідання “Я убил” — оповідання про те, що сенсом життя росіянина є вбивство українця.
Натомість вулицю Герцена, який визнавав українців окремою нацією, варто й лишити.
Роксана Харчук
