Пишуть тут люди, буцім будь-яка культура — це культура… І плутають культуру з політикою, натякаючи на те, що Пушкін — це таки культура, а не пропаганда. Слухайте, у нас в українській літературі викинули усіх, хто писав в часи соцреалізму, лишивши хіба що дисидентів і Григора Тютюнника із Валерієм Шевчуком — так працює очищення.
Поговоримо про т.зв. «шевченківські фейки». Це явище трохи іншої природи, ніж приписувані Ленінові чи Черчілю цитати про інтернет. Склепані в стилістиці малописьменного графомана й вкинуті в мережу як буцімто належні перу ТГШ, з припискою, для заохоти поширювачам, в дусі «ах як актуально, і справді пророк!», – це не просто “розвод лоха”, це ще й спеціалізоване «опускалово х@хла» за старим імперським рецептом.
Сидиш у кав‘ярні, нікого не зачіпаєш, до тебе починаєш «підкатувати», якийсь мужик, ти ввічливо відповідаєш, що не знайомишся з чоловіками, які послуговуються російською… ( Ну принципи такі у кобіти…) Мужик починає кричати, що вабщєто в ЗСУ служат рускоязичниє! Запитую чому тоді він не в ЗСУ? Сказав, що такі як я розколюють суспільство і пішов…
Я працював учителем української мови і літератури в Криму 1984-1987 роках. Ситуація з мовою і тоді «зашкалювала». Університети, подаючи нормативні курси (їхнє читання зажало від професійного рівня, педагогічного таланту і харизми викладача), ніколи не давали практичних рекомендацій по регіонах. І випускники були кинуті “під танк” мовної специфіки регіонів.
Ірина Фаріон хайпанула і понеслась. Одразу повилазила купа захисників «вялікого і пєрдучєго» і почали виражати «возмущеніє». І в п’ятисотий раз говорити про «наших парнєй, каториє говорят на рузкє і ваюют». Я не підтримую різкі вислови Іріни Фаріон і образи дійсно достойних людей, просто хочу донести декілька думок стосовно теми.
