Влітку матимемо дату — 150 років, відколи не стало Анатолія Свидницького і 50 літ, коли востаннє було надруковано державним коштом його роман «Люборацькі». Про значущість сього твору та його автора вже казано-переказано, не переповідатиму ані ґрунтовних праць І. Франка чи М. Зерова, лише приверну увагу на достовірність тексту «Люборацьких».
Отже, маємо в Україні дві державні інституції, які д-у-ж-е печуться розвоєм красного письменства та вітчизняного книговидання. Маю на оці Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ та Інститут книги при Міністерстві культури. Чому б сим, ну, д-у-ж-е поважним інституціям, не скооперуватися та видати нарешті без купюр направду окрасу вітчизняного красного письменства.
Знаємо, що журнал «Основа» 1862 року відмовився був друкувати роман «Люборацькі» через його наскрізь пройняте волелюбство, різночинство та антиклерикалізм, й аж через чверть століття завдяки старанням І. Франка твір побачив світ у львівській «Зорі».
В «Зорі» видавці напартачили з текстом. На що Іван Якович піддав їх нищівній критиці. Перегодом, 1901 року, київське видавництво «Вік» надрукувало вдруге «Люборацьких». Однак редакція «Віку» так само наламала дров у першодруці! Обчухрала, споганила текст на свій копил. Уже за Союзу той таки спотворений зміст роману перевидавався кілька разів. Двічі-тричі – скалічений – тепер, за Незалежності.
Слід нагадати, що в основу першодруку «Люборацькі» покладено неавторизований список роману, здійснений учнями Свидницького [Цей єдиний відомий на сьогодні список зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 3, 
№ 3663. Про історію його створення див.: Зубковський І., Богаєвський А. “Анатоль Свидницький у Миргороді” (Із згадок його учнів). – Література. Зб. 1. К., ВУАН, 1928, с. 156.]. «При цьому, – наголошує літературознавець Р. Міщук, – «народовська» редакція журналу, «вихована в схоластичних правилах престарілої естетики і наломлена до теологічного та догматичного способу думання» [Франко І. Молода Україна. 1. Провідні ідеі й епізоди. – Львів, 1910, с. 39], безцеремонно порушувала авторську волю».
Отож, гадаю, роман «Люборацькі» потрібно зрештою видати як належно! Без – чики-чики та відсебенькок. На те задосить накопичилось усіляких передумов… Уже ж нема на кого перти, мовляв: «А що цербер зволить?»
І насамкінець.
«Не знаємо, де навіть могила того талановитого, але безталанного письменника» (М.Зеров). Дотепер, завважте! 150 років минає від дня його смерті… Не знаємо ж, де похований Анатолій Свидницький, який немовби прирік собі безслідний упокій. Треба ж таке, читаємо в кінці його вінценосного твору:
«Стара [Люборацька] вже давно не чула, що панотець говорив, пожовкла, як віск, і тільки відхлипує.
– Води! – закричав панотець.
Та й вода не помогла: зглянула стара по корчмі, хотіла на образи подивитись, та не було, то тільки перехрестилась; глянула на Ковинського та на Фоню, що тут же стояв – мовби просила: не кидай його, він сирота й не винен, що осиротів, – і сльози річками потекли. Так і застигла, що сльози текли по лиці. Ковинський і поховав її там-таки коло корчми при дорозі, і довго-довго жиди лили помиї на її гріб, а жиденята – прибіжить, тупне ногою, плюне й назад, аж поки не заорали його».
Ярослав Орос
