Шкода, що на тлі пандемії губляться сумні новини про відхід окремих особистостей. Три дні тому на 79 році життя не стало Івана Сидоровича Бокого. Мені довелося працювати в «Молоді України» в ті часи, коли він був головним редактором.
Потрапив я в цю, дуже престижну тоді газету, завдяки йому. Довгий час, ще студентом, публікував там свої вірші, а потім замітки, репортажі та інтерв’ю, приятелюючи з завідуючим відділу інформації Анатолієм Зубковим.
Одного разу Анатолій попросив мене терміново приїхати. Пізніше він розказав, що до нього в кабінет зайшов Головний і запитав: «Що це за хлопчина у нас публікується? Це ти за нього матерали пишеш?!» Анатолій заперечив. «Талановитий хлопчина, — сказав Бокий, — треба його брати в штат».
Так я став кореспондентом «Молоді України», ще навчаючись на останньому курсі факультету журналістики.
Іван Бокий був цікавим чоловіком — ерудованим, начитаним, особисто знайомим з багатьма знаковими для України політиками, письменниками, артистами. Мав свої переконання, які ніколи не міняв, але поважав думку інших. І ніколи, ні за яких обставин не підвищував голосу на колег. У всякому разі за три роки активного спілкування з ним я не пам’ятаю жодного випадку.
Згодом, він пішов працювати в газету «Сільські вісті», а на його місце прийшов Володимир Боденчук. Це була зовсім інша людина — різка, безцеремонна, навіть брутальна, словом, повна протилежність Бокому, довелося міняти місце роботи, оскільки я терпіти не міг хамства.
А роботу з Іваном Сидоровичем, його журналістську школу пам’ятатиму завжди. Ми продовжували довгий час контактувати у Фейсбук, він часто коментував і мої дописи, зокрема, вірші. Одного разу написав, що радий, бо не помилився у мені колись. Я щиро подякував йому за підтримку і неоціненний досвід…
І зараз кажу: Іване Сидоровичу, дякую, що ви були в моєму житті!
Відходить потихеньку покоління тих, хто навчав нас. Та чи потрібен буде нащадкам наш досвід? Час покаже…
Анатолій Матвійчук
