«Яд толстовської «правди» поділяв на роман передовсім, як на певну органічну цілісність, як на певну літературну форму. Він (Толстой) почав її систематично умертвляти. Розрихлений, у стані розкладу, зміст його безсило розпливається в «роман без героя», «роман-поток». Врешт розпухає він у слизьку потвору Джойсового «Улісса». Перший наслідок толстоєвщини — Пруст».
Це написано 1936 року українцем Євгеном Маланюком. Я не знавець літератури і творчості цього автора. Може, це мій недолік. Навіть напевне. Але Маланюк теж не знав, що 1970 року народжуся я. Той, чиї думки й висновки про Джойса суголосні з його висновками. Він робить фахові, аналітичні висновки. Я – інтуїтивні, світоглядні.
І ось український письменик ще коли знайшов те, чого мені бракувало. Джойс і Пруст — породження російської пропаганди. Це Росія активно імпортувала Толстого і Достоєвського (стаття Маланюка називається «Толстоєвський») в західний світ як щось велике, неповторне, варте ідейного та ідеологічного наслідування.
Результат: посконне російське занудство, самокопання, яке при цьому мало бодай трошки сюжету й певної динаміки, звелося до форми без сюжету, форми як чогось самодостатнього. Форму творити дуже просто. А українці — чемпіони з пошуку простих шляхів кудись.
Обрали Зеленського як політика. Беруть за основу Джойса як вершину світового письменства. А в основі того й іншого вибору — русский мир. Безглуздий та нещадний. Отже, Джойс = русский мир. Нарешті!
Андрій Кокотюха
