На моє глибоке переконання, художня література – це, насамперед, образ героя. Від самого початку література була такою. «Повість про Гільгамеша», «Рамаяна», скандинавські саги, «Пісня про Нібелунгів», «Одісея» та «Ілліада», «Слово о полку Ігоревім», «Пісня про Роланда» – суть кожного з цих шедеврів не в змалюванні мандрів чи битв, не в історії роду чи народу, не в родословній богів – хоча те й інше присутнє в них.
Суть в харизмі героя.
Якщо ж історична чи соціальна складова, пізнавальний бік твору, чи навіть сюжет заступають собою характер персонажа, тоді художній твір перетворюється в кращому разі в щось жанрово інше, а в гіршому взагалі втрачає художність.
Цьому прикладів чимало. Видатні романи Євгена Пашковського є не що інше, як публіцистичні есеї. Науково-популярним боком обертаються до нас твори Макса Кідрука. Важка і нецікава книга «Музей покинутих секретів», бо через хаос сюжетних ліній та авторське багатослів’я Оксана Забужко затьмарила характери персонажів. В талановито написаній «Таємниці» Ю. Андруховича над образом героя тяжіє непереборне бажання автора поділитися власними емоціями, тому й вийшов з неї гібрид біографії і художнього тексту. У «Сталінці» О. Ульяненка (і менш талановитому «Ворошиловграді» С. Жадана) герой створений досить майстерно, але він є лише інструментом для викриття соціальних пороків та виразок.
Дивно також, чому ніхто не помічає, що деякі популярні автори «зробити» героя елементарно не вміють. У «Танго смерті» Ю. Винничука, чи в «БотакЕ» Т. Прохаська автори водять персонажа від ситуації до ситуації, а живим і повнокровним від того він не стає. Або ще гірше у «Чорному вороні» В. Шкляра – там до чисто професійних авторських прорахунків долучилося ще й запаморочення від патріотизму, яке зробило з роману, де герой мав би стати українським Оводом, таку собі дешеву революційну прокламацію. Схожі приклади можна продовжувати.
Тепер подивимося на вершинні зразки світової літератури. Що ж ми там бачимо? А бачимо великого в своїй трагічності дервіша Ахмеда Нуруддина Меші Селімовича. Непереможного навіть в поразці старого Сант’яго Хемінгуея. Могутнього, як сама земля, Ісаака Кнута Гамсуна. Складного в спілкуванні, але магнетично привабливого магістра гри в бісер Йозефа Кнехта Германа Гессе. Стоїчного Сінго Ясунарі Кавабата. Жодного з подібних характерів я не можу назвати в українській літературі.
Сказане мною менше стосується малої прози. В новелі чи оповіданні характерний герой не відіграє такої вирішальної ролі, як у романі. Оповідання може бути славним і майстерністю стилю, і підтекстом, і соціальними темами. В цьому жанрі маємо чудових майстрів Василя Портяка, Богдана Жолдака, Любов Пономаренко, Василя Трубая, Галину Пагутяк. З молодших добре пишуть оповідання Таня Малярчук і Марина Єщенко. Я не такий уже знавець малої прози зарубіжжя, щоб робити глобальні порівняння, але здається мені, що тут українські письменники стоять на рівні світових вершин. Зайняти достойне місце в світовій літературі їм заважає лише те, що інформаційна політика наша перебуває в замороженому зародковому стані – як в середині країни, так і на європейській арені. От створювати міністерства і комітети з цього приводу ми вміємо, це точно. Кажуть, в Україні є навіть Інститут з проблем сучасного мистецтва. Цікаво, що він досліджує?
І ще один бич Божий української літератури – мова. Боячись звинувачень у русизмах і використанні суржику, наші літератори зі студентської лави звіряють свої твори не з розмовою вулиці, а з академічними словниками. Мова ж словників (про що писав у своїй статті «Унадився журавель» Василь Трубай) настільки далека від живої розмовної, що її можна назвати мертвою латиною. Такою мовою не можна створити ні правдивого фільму, ні правдивої літератури. Фальш у мові робить твори багатьох українців схожими на комп’ютерний переклад з іноземної, без національного аромату і колориту. Прикро те, що маємо ж у кого вчитися. Я вже не кажу про Шевченка, але давай почитаємо Євгена Пашковського. На сторінках його творів починаєш по справжньому розуміти, що жива українська мова є, і що це таки велика мова.
Михайло Карасьов
Вільна літературна критика
