Прочитала статтю Вадима Яковлева («Лицемірство, ксенофобія, провінційність сучукрліту, або Чому я не купую українське») про сучасну українську літературу з діагнозом: ксенофобська, лицемірна і провінційна. Автор прослідковує подвійні стандарти у багатьох чільних представників сучасного українського письменства. Його діагноз про те, що жодний із цих письменників не став загальноукраїнським, але при цьому чимало з них натягують на себе маску загальнонаціональних авторитетів, правдивий.
Однак якщо міряти лише мірилом пана Яковлева, то вся українська література з Шевченком і Гоголем включно є ксенофобською. І що цікаво — українці із ксенофобською літературою, що не уникала іронії й сарказму щодо росіян, поляків, німців і євреїв, які своєю чергою або вважали українців селом неотесаним, яке можна визискувати й обманювати, або взагалі «порожнім місцем», яку завжди читала меншість, бо в українців взагалі немає того, що називається культурою читання, українська ж культура загалом розвивалася та й розвивається в абсолютно ненормальних суспільних рамках, вона існувала й існує серед суспільства із зовсім іншими орієнтирами: грубо кажучи, українська література — за українське, національне, за психологічну Європу, а суспільство — або за малоросійське, або за російське, або за інтернаціональне — нарешті за какая разніца.
Одначе ця, хай ксенофобська література, ніколи не виливалася ані в Березу Картузьку, ані в ГУЛАГ, ані в Аушвіц. Література наша могла вилитися у чергову гайдамаччину, напр., винищення поляків на Волині в часі 2 світової війни. Одначе нині нова гайдамаччина — анахронізм, бо в нас є нарешті українська армія, яка й захищатиме українські національні інтереси.
Літературу творить не тільки якийсь «енко», її творить усе суспільство, бо «енко» все ж пише й про суспільство його мовою, іноді й про себе, але довго про себе писати ні в кого не виходить.
Я особисто вірю в еволюцію українського суспільства, яке ставатиме культурнішим, національно свідомішим, гуманнішим, бо в ньому все ж колись пануватиме закон, а не куплений закон, відтак і письменники не матимуть потреби бути такими злими гордіями і гордійками, як нині, вони побачать у своїх співвітчизниках людей, а не варварів, ворогів, злиднів, дєвочєк із ботоксними губєнями і т.д. Думаю, що поява статті пана Яковлева має позитивний ефект. Вона збуджує думку.
Дотично до цього мушу сказати про оптимізм.
Звичайно, я оптимістка щодо українського майбутнього. І мій оптимізм, зокрема й літературний, пояснюється простими причинами. Я не дуже вірю в генетику, бо якщо в неї вірити, то всі, хто має не надто добрі гени (і нації, і окремі люди), просто приречені на все погане у житті. Я вірю в обставини, суспільний 
клімат, виховання не тільки шкільне, книжне, а й виховання обставинами.
Головне, що Україна вирвалася з російського простору чи «міра» — називайте його, як хочете. І вирватися було непросто. Згадайте 3 майдани, особливо останній, згадайте нинішню війну. Подивіться на Білорусь, що не має сили відсікти цю російську удавку.
Головне нині — не повернутися туди, звідки ми вийшли, у цей світ авторитаризму, централізму й повної брехні і цивілізованої невлаштованості. У вільному світі Україна й українці поступово отешуться, почнемо ми жити таки за правилами вільного світу. Спочатку покричимо, наприклад, так як кричали про потребу прибирати за своїми собачками, але потім прибиратимемо — я спостерігаю за цим щодня. Неприбирання трапляється дуже рідко, якісь надто вже вперті особи ігнорують правило, але на них зазвичай пильно дивиться кілька сторонніх, деякі навіть роблять зауваження. Спочатку ми куритимемо ті папіроси, як скажені, але піднімуть ціни — палитимемо менше. Спочатку порушуватимемо закони, але потім (колись) житимемо за ними ще й удосконалюватимемо їх — саме життя нас змусить це зробити.
Можливо, колись Україна навіть стане регіональним лідером, але не все в тій майбутній Україні буде так, як нам хочеться. Майбутня Україна буде наслідком суспільного компромісу.
Роксана Харчук
