Зима складається із нас. А ми – сторінки в цьому стосі чернеток білих, як волосся, непотамованих образ, імунні до банальних фраз, немов земля до альбатросів, і знов живемо тільки раз.
Зима елегію рече, вкорочує доби і віку. Канонізує недоріку, поклавши руку на плече, і нарікає новим Че, не нарікаючи на ріки, якими через нас тече.
Зима відхаркує міста, немов огидне кавотиння, привчає вірити скотині, яка тебе перегорта – а все ж залишиться пуста і не відчує потрясіння, ім’я якому висота.
Зима заходить за межу, а ми заходимся від крику, неначе немічні каліки, в печаль заковані чужу. І я уже не добіжу крізь білу безвість многолику по цьому гострому ножу…
Олексій Бик
