У ніч із 5 на 6 березня 1980 року наклав на себе руки великий український письменник Григір Тютюнник. Нещодавно у «Видавництві Юлії Сливки» вийшов мій роман про життя і смерть Григора Тютюнника «Місяцю, місяцю». Пропоную частину найважчого розділу.
«Не спалося. Навіть не думав лягати. Вони хочуть присипляти його дитячими преміями, зробити з нього вічного переростка, висміяти і поглумитися. А взамін – миколоівановичі, які будуть вимагати лояльності. Або ще – чого доброго! – переписування, написаного ним або і… доносів
Глум. Звідусіль глум.
Вони не розуміють, що нема різниці між його дитячими та дорослими писаннями. Ба більше! — він і вічний підліток, і вічний дорослий, і вічний старець. Але це вища математика для мертвих душ із високих партійців і Спілки письменників. Найгірше те, що вони справді можуть вимагать від нього співпраці з левадниками і шамотниками, з кадебістами. Якщо він би мав піти на таку співпрацю, то краще здохнути!
– Здохни тут і зараз! Тут і зараз ! – відлунювали у вухах чиїсь фіолетові шепоти із саду невиразних силуетів дерев.
Жаль захлинав усе довкола. Люда поволі посопувала. Вона, звичайно, також мучиться з ним — але як він мучиться з нею! Він, може був би зовсім іншим, якби не її міщанське нутро, що постійно щось вимагає від нього! Михайло спав також. Може не спати Василько. Він часто лежить ночами з відкритими очима.
– Що тоді думає мій хлопчик? – але розвивати батьківську тему не було ні бажання, ні сили.
Недобре тобі, Гришо, цієї ночі. Всі важкі відчуття нині не віднімаються, а додаються. Пробував знайти пляшку. 150-200 грамів білої нині його, без сумніву, порятують. Пішов до своєї заначки. Захованої півлітрівки не було ніде — зате йому знову неначе привиділося під столом потворне лице антисадівника.
Може, Володя знає, хто це? Або Петро? Але вже завтра зв’яжеться з ними. Нині ніяк.
Горілки таки нема. А морок на мізки насувається безнастанно. Нема Володі, нема Петра, Люда спить, мама далеко. Тато… Григорій…
— Гришо! – якийсь страшний нутряний крик потрясав його кімнатою. – Брате, чи чуєш мене?!
Мертва мовчанка, несподівано воцарившись, паралізувала все. Не було ні тата, ні Григорія, навіть Люди, що бачила десятий сон. Не було ні мертвих, ні живих. Синів будити не хотів.
Вони глумляться. Всі! Вони хочуть оточити його моторошним кільцем бісівського реготу – і примусить знищити своє імя доносами, принаймні, публічним упокоренням.
– Ха-ха, хо-хо, майстре художнього слова, хі-хі, Грицьку! Хто тебе любить, вічна загадко? Ніхто, охламоне! Тато любив, але здох, здох, здох!
Антисадівник копав ямку, щоб посадити фіолетове дерево прямо у Григоровій кімнаті. Це вже було занадто! Григір кинувся до нього, але лише проїхався кулаком у повітря — і ледь не розтрощив собі голову (це було би набагато ліпше). Мацав руками під ліжком. Шкода, щоб там немає ні пляшки, ні сокири. Він зараз би потрощив сокирою все довкола, крім людей. Якщо він не знайде зараз сокири, або чогось важкого і гострого, або горілки — то доведеться задушити себе! А-а-а!
Біль, страшніший від фізичного, наростав. Мала би йти кров. Горлом, носом, очима. Кров мала би заливати усю долівку, бути у мисці під ліжком, згортатися коричнево або божевільно. Але лише зачепився за щось гостре і легко поранив руку. Душевний біль множився. Його треба було перервати будь-яким способом»
Степан Процюк
