Сподіваюсь, шароварщина, тобто декламування усмішок Остапа Вишні у вишиванках і шароварах, на сьогодні закінчилася. Закінчилася до наступного ювілею через десять років…
А десять років тому я теж давала про нього інтерв’ю, записувала якісь синхрони. Тепер усім відмовила. Журналістські сюжети ще ні разу не вийшли за рамки шароварщини.
Багато хто здогадується, що за його маскою коміка ховалась сумна усмішка людини, яка знала це життя до його глибин, часто брудних і непривабливих. Проте більшість традиційно уявляє його старим, лисим, з доброю посмішкою від вуха до вуха, автором «Якби моя бабуся встали» і собачки, яка бігла поруч і гавкала, а школярі її проклинали.
Саме так і було написано в одному сценарії, де дія починається під час новосілля в будинку письменників:
«Остап Вишня, 51-річний висушений чоловік із залисинами, вдягнутий у картату сорочку, сидить на лавці біля волейбольного майданчика із газетою та курить».
Павлу Губенку було тоді лише сорок, він справді рано облисів і, хоча хворів на шлунок, вигляд завжди мав «цвєтущій», ще й добре одягався в привезені з берлінського лікування речі. Йому давно обридли фейлетони, ця безкінечна чорна щоденна робота в редакціях, він мріяв про славу драматурга і світло рампи.
Через рік після новосілля в «Слові» Іван Дніпровський записав у щоденнику: «Яку силу часу марнує цей суцільний і нещасний талант, званий Остапом Вишнею…»
Нині — 130 років, відколи народився не Остап Вишня, а Павло Михайлович Губенко, або Павлуша, як звали його дружина і друзі. Мрію, що колись про нього напишуть хорошу книжку. А поки що — з днем народження!
Ярина Цимбал
