Нова книжка, прочитана в новому році. Це роман про стосунки людей не надто молодого віку. А точніше мовити — роман про моїх ровесників. «Лавандовий дім» — так назвала книгу британська романістка Гіларі Бойд, що побачила світ у видавництві «Фабула» (переклад Наталії Лазаревич).
Світові критики назвали цей роман «П’ятдесят відтінків для тих кому за шістдесят». Звучить доволі претензійно, а, може, й смішно. Особливо для молодих людей, які помилково вважають, що люди старшого віку вже не здатні на особливі почуття та емоції, і їхньою місією є просто дочекатися своєї черги в інші світи.
Насправді все зовсім не так.
І Гіларі Бойд у своєму романі спробувала всім це довести.
Шістдесятирічну Ненсі, одного буденного вечора, ставши на порозі дому, де вони мешкали понад тридцять років, ошелешив її чоловік Крістофер. Він був з невеликою дорожньою сумкою, і повідомив, що покохав іншу…
Ненсі мужньо сприйняла це рішення Крістофера. Вона давно відчувала, що з чоловіком їх єднає хіба що звичка, купа спільних друзів та донька, в якої давно своя родина.
Подружжя розлучилося цивілізовано.
Чоловік переїхав до нової дружини, а Ненсі купила будинок на південному узбережжі Англії поряд з будинком доньки і почала насолоджуватися спілкуванням з онучками. В цьому місці і міг би наступити очікуваний «хепі-енд».
Але не в нашому випадку. Бо в романі «Лавандовий дім» відтоді все тільки починається.
Через кілька років Ненсі, зовсім випадково, знайомиться з трохи старшим за себе чоловіком на ім‘я Джим. Ця зустріч кардинально змінює їх життя. Люди, які наче і знають про себе все, бо вже доволі живуть на цьому світі, але відкривають щось таке, чого навіть не сподівалися. Їхні почуття настільки ніжні і чуттєві, що вони бояться повірити, що все це відбувається саме з ними.
Але життя — це не солодка поема кохання.
Насамперед — то щоденні життєві проблеми, які нам всім доводиться долати. І інколи той ужиток, який надбала людина за довгі роки, годі втиснути в парадигму життя іншої людини. Навіть, якщо почуття міцні та справжні.
Ненсі і Джиму довелося пройти нелегкі психологічні випробування перш, ніж їхнє щастя оселилося разом з ним в їхньому лавандовому домі.
В романі письменниця порушує проблему стосунків різних поколінь в родині. Чи варто надто сліпо і самовіддано допомагати своїм дорослим дітям? Чи вміють діти і онуки бути не настільки егоїстичними щодо своїх батьків, аби не зруйнувати їхнє життя? Чи мають люди похилого віку (я про 80+) маніпулювати своїми, вже теж не надто молодими, дітьми? Чи мають право «колишні» втручатися в чиєсь особисте життя, вважаючи, що саме вони знають, як буде краще?
Питання дуже неоднозначні.
Але роман Гіларі Бойд допомагає, якщо не знайти відповіді на ці питання, то, принаймі, задуматися над ними.
Я якраз у тому віці, коли мушу зважити: як краще і правильніше провести ту частину життя, яка ще попереду? А після прочитання роману «Лавандовий дім», зрозуміла: цим майбутнім треба розпорядитися так, щоби отримати найбільше задоволення з максимальною користю. А ще — треба дати волю своїм почуттям. Це так мало і так багато водночас.
Тішуся, що почала рік саме з цієї книжки.
Вона прекрасна у всіх її проявах. Це простий і життєвий сюжет! Це легке і милозвучне подання тексту! Це блискуча поліграфія і чудове оформлення! Тож бажаю і собі, і всім, хто зугарний до читання, таких гарних і цікавих книг впродовж усього наступного року. І впродовж усього наступного життя!
Галина Новосад
