«Не шукатиму жодних змін,
хай настане суцільне Сьогодні.
Я щасливий
і вже не лякають мене
люди з чорними піднебіннями»
(Сергій Пантюк. Євангеліє від Сергія. 2012).
Щербатий ювілей подільсько-циганського Пітера Пена. Чоловіка, який ніяк не вірить, що треба дорослішати. Саме ця риса у ньому найбільше мені імпонує і в’яже у поколіннєвий портрет. Бо літературні дев’яності закінчилися раніше, аніж ми готові вступитися з дитячого майданчика.
Він ріжний.
Моментами нестерпний. І в той же час дуже добрий. Може на колективній знимці показати мені роги, а потім, як справжня велика дитина, якусь мить переживати, що вчинив недоречно. Але тільки мить.
Перфектний поет. Талановитий прозаїк. Невтомний гуру літературних неофітів. Сергій Пантюк власною персоною, якому бажаю ПРОСТО ЛІТУВАТИ.
Євген Баран
