Дочитую Щоденники Юзефа Барана. Щоденники — жанр виїмковий. Це жанр «золотої середини», якого ніхто не вміє тримати або майже ніхто. Мої ранні щоденники також виходили за межу жанру. Можна писати відверто, пристрасно, натхненно, пафосно, самозакохано, вульгарно. Але у всьому автор має бачити ЛІНІЮ, яку не можна перетинати.
Ось зараз готуються до друку Щоденники Степана Пушика.
Те, що я читав, мене не лякає й не обурює, але робиться сумно. Бо треба вміти обирати матеріял, а в Пушика є що вибирати, й окремі сторінки сливе геніяльні. Мені вдалося це зробити, коли я готував до друку Щоденник Морговського. Вдалося зберегти інтригу і не перейти Лінії.
У Юзефа Барана щоденник елегійно-самоіронічного звучання. Це инчий тон, инчий ритм, инча мета. Просвітлене писання з латентною втомою, латентним страхом і людською щирістю і добрістю.
«Мама серед пустинних снігів старости. Мусить їх очолювати. Коли думаю про це — дрижаки за плечима»; «Повідомив йому, що смерть — це тільки ілюзія і що розмови про те, що людина помре, є труїзмом: поезія починається із заперечення смерти»; «Дзядзю, клепсидра виглядає з твоєї кишені, а ти пристаєш до мене» – молода до старого, який прийшов її запросити до танцю (почуте)».
Можу багато коментувати.
Але це вже буде «література, яка й так не жива». Стефаник не любив літератури. Мені залишається не любити її тліну.
Євген Баран
