Суспільство

25 років тверезості або Сповідь «пісного» чоловіка

Аж соромно зізнатись, але від правди нікуди не подітись: нині виповнилося 24 роки, як я ні разу не пригубив… спиртного. От сказав колись, як на Біблії поклявся: сушу чару! І вийшло, слава Богу, що назавжди!

У всякого питущого братства, від знаменитого товариства «мочеморд» Тараса Шевченка починаючи і для всіх чесних чоловічих компаній таке вважалося однаково неприпустимим: або сволоччю став, або в провокатори продався. Я виявився третім – людиною що понад усе запіклувався за своє дорогоцінне здоров’я. Позаяк, краще мене за це ніхто не поклопочеться. І ніхто тут мені не порадник, ні повелитель…

Тоді ж, у кінці травня 1996-го, лікар-професор із клініки «Феофанія», оглянувши мене співчутливо сказав: «У вас, козаче, є за що боротися… Але треба бодай на три місяці виключити з ужитку три речі: ні грама спиртного, не вживати хліба і особливо картоплі. Тоді побачите, що з вами буде. Позаяк, бульба, приміром, це абсолютно свиняча їжа. Нею відгодовують тварин для набору ваги. А вам навіщо це?»

Через три місяці я прийшов до доктора на оглядини, він не впізнав мене.
— Ого, — зрадів професор, оговтавшись, — мінус чотирнадцять кілограмів ваги у порівнянні з тим, що ви демонстрували при нашій першій зустрічі. А тиск як у космонавта – 120 на 80. Бачите, значить, працює моя схема оздоровлення?
— Ще й як працює! — весело відповів я, згадуючи той чорний день, коли мені враз вранці стало настільки нестерпно погано, шо здавалося, ще один рух у ліжку і моє натружене серце лусне від високого кров’яного тиску. А так не хотілося помирати молодим та раннім. Тільки запустив на повну потужність газету. Дочка готувалася йти до першого класу. Кінець травня – такий красивий світ довкруги. Усе пахне духм’яними гаями та левадами. Тільки зозулі розкувалися за весну, солов’ї розспівалися…

Бараболю замінити в раціоні різними кашами, звичайно, не важко було. Дещо проблемніше виявилося з хлібом. Чим його заміниш? Але я тоді вже навчився навіть сало їсти без пшеничного чи житнього кусеня, густо посоливши лакомство. Або огірочком затер у роті… Так що й хліба незабаром у моєму добовому раціоні також не виявилося.

А ось спиртне…
Я надзвичайно багато походив-поїздив журналістськими стежками-доріжками. Навряд чи хтось інший міг в Україні зі мною помірятись верствами зміряного, зустрічами з різними людьми в усіх куточках країни. Працював власкором газети «Сільські вісті» по унікальному регіону — Хмельницькій, Тернопільській областях та квітучій, пахучій Буковині. Які там хлібосольні, щедрі люди! За поріг не випустять без пригощання! А потім я був завідувачем відділом сільського господарства, себто, хліба, сала й бурячанки у «Сільських Вістях». А в приятелях у мене, вважайте, кожен голова колгоспу, секретар райкому партії. Хлопці, котрі завжди зустрічають і проводжають лише з довгою чаркою у руках…

Весь кайф мого тодішнього газетярського життя-буття якраз полягав у відкритті нових доріг і людей. Я з запоєм (вживу тут специфічне словечко), писав про різних, цікавих, неповторних людей. А скільки було неповторних зустрічей! Навіть випадкові вряди-годи знайомства перетворювались у міцні приятельства і навіть довготривалу і дружбу. З веселими застіллями.

Ледве не в кожному районі республіки/держави були люди з якими свого часу доводилося чаркуватися. І коли на початку дев’яностих я поселився в кабінеті головного редактора газети «Правда України», що на проспекті Перемоги, поблизу станції метро «Більшовик»/«Шулявка», багато хто знав, що до мене завжди можна без попередження завітати, натрапивши на чарку-другу спиртного, на шмат хліба-сала чи на кільце «кривого м’яса», як у нашому колі величали домашню запашисту, як до прикладу, Зіньківську ковбасу. Цей провіант завжди про всяк випадок зберігався у моєму холодильнику. Він ніколи не закінчувався, як і спиртне.

Навіть не можете собі уявити, як було переконати моїх колишніх друзів по застіллю, що я більше не вживаю. Ні краплі. Зась! Табу! Як собі хочете, а — стоп-шлагбаум! Навіть тоді, коли мої любі друзі для чарчини добиралися за тисячу кілометрів. Навіть хай не бачились багато літ. Вам з радістю наллю, а сам і не пригублю…

Ви би бачили, як загрозливо стало звужуватись колись безмежно обширне коло моїх приятелів і телефонних дзвонарів, не кажучи вже про відвідувачів. Мовляв, що про його сказати — пісний став чоловік. Ми ж до тебе не на чарку набиваємось, а на задушевну бесіду, спогад. А що, під чай чи каву таке не лягає? Нє-є-є, казали, дух не той, щирість не та. Я їм у відповідь: хлопці, я жити хочу, а не під чарку померти…

Якраз тієї пори прем’єр-міністром України був Павло Лазаренко. Одного разу він летів на відкриття нового шовкового шляху до Ірану. В подорож запросив і мене. Злетіли над Борисполем, взяли курс на Тегеран. Почали роздавати обіди. Мене охорона покликала до столу прем’єра у салоні літерного літака. Стюардеси наливали з льодом віскі. Павло Іванович виголосив тост. Я до напою не доторкнувся. Відбувся водою і соками. Передали ту новину Лазаренку, мовляв, «Правда України» хоче вийти сухою із води…

Павло Іванович наказав старшому стюарду: знайди найбільшу, найдорожчу пляшку спиртного, принести редактору. Дав розпорядження і охороні: не випускати мене з літака, поки я не висушу той «подарунок»…

Я думав, що то компанійський жарт. Мені принесли барилкувату пляшку дорогого віскі. Поставили переді мною. В столиці Ірану всі поспішили на вихід, а мене охорона прем’єра і справді не випускає з літака. На щастя, за чимсь повернувся помічник П.І. Лазаренка Михайло Голишев. Він мене і «визволив». А пляшку ту пузату я привіз додому і вона довго очікувала якогось важливого сімейного торжества…

Я розумію, що багатьом до лампочки мої тверезі роковини. А для мене це важливо. Позаяк це перемога себе самого над сутністю життя. Над образом буття. Притомності, свідомого розмислу над тілесною жадобою. Над хіттю…

Коли мене запитують, як я почуваюся на двадцять п’ятому році тверезості, відповідаю: шкодую, що не розлучився із Вахком (Богом вина) значно раніше. Оскільки це злочин, коли людина ставиться до свого здоров’я, як браконьєр до природи. Життя в людини одне і треба берегти кожну його хвильку…

Олександр Горобець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.