25 січня відбулася звітно-виборна конференція Київської міської організації Національної Спілки письменників України. Київська письменницька громада вдруге обрала своїм головою Володимира Даниленка – знаного письменника, літературознавця, книговидавця, кандидата філологічних наук.
Та це ще тільки початок великої спільної праці київських письменників.
Конструктивна робота конференції засвідчила: громадська організація сильна не формальним об’єднанням, а реальними внутрішніми чинниками – взаєморозумінням, взаємодією, взаємодопомогою. Завдяки цьому засадничому принципу українські письменники як вільні громадяни України досягають не формально-механічного об’єднання, а особистісної взаємності в збірній цілісності й своєї творчої організації, й українського народу та убезпечують себе від зовнішніх деструктивних, руйнівних впливів.
У процесі роботи Конференції розкрилися основні причини задавнених проблем спілчанського життя.
Перша.
Учасники Конференції підтвердили, що Х з’їзд НСПУ (29.11.2018) став профанацією і з’їзду, й самої письменницької організації. Бо на ньому й мови не було про розвиток літератури, а все зведено до втримання адміністративної групи на керівних посадах. Найдужче вражало одноголосне схвальне махання делегатів мандатами – як на більшовицьких партз’їздах. Чи від того, що приватна охорона стояла на сторожі, чи від апатії самих делегатів? А чи від генетичного страху? Та дужче боялася сама адміністративна група, бо інакше не наймала б охорону для захисту від письменників. У результаті, з’їзд Спілки письменників з вищого статутного органу професійної творчої організації перетворено на безвідповідальне зібрання, де тон задавали адміністратори (маніпулятори), а не письменники. І відвели письменникам очі од животрепетних проблем їхньої творчої організації й проблем українського суспільства в цілому.
Письменницькі зїзди завжди були суспільною подією, і українці чекали їх, щоб почути од письменників правду. Нині літературний популізм підмінив літературу, як політичний популізм підмінив політику. Суть популістів у тому, що вони словесною облудою уводять народ в оману й ні за що не відповідають.
Друга.
Письменницьку організацію компрометують чвари спілчанської адміністрації, через що київські школи перестали запрошувати письменників на уроки, хай, мовляв, розберуться спочатку зі своєю Спілкою. Компрометація не припиняється, бо адміністраторам від літератури бракує не тільки письменницького професіоналізму, а й елементарної вихованості. Хамською розперезаністю представники центрального апарату Спілки на чолі зі своїм шефом цинічно продемонстрували свою зневагу до статутного заходу Київської організації й до кожного письменника зокрема. Саме таке нахабство, зверхність у ставленні до письменників спонукали мене виступити й назвати речі своїми іменами. Ця нестатутна поведінка керівника НСПУ та його підлеглих дає київським письменникам підставу офіційно виявити їм недовіру. Начальник Спілки та його несамовиті прислужниці відверто старалися зірвати звітно-виборну конференцію. Не вдалося – письменники не піддались на їхні провокації, не опустились до їхньої ницості й провели Конференцію з честю.
Третя.
Першопричина всіх спілчанських проблем – відсутність у Спілці письменників України українського духу. Спілка письменників передусім асоціюється з її приміщенням і керівництвом. Так ось у тому приміщенні не чути українського духу. Там тхне усім, чим перейняте керівництво – авторитаризмом, комерцією, фестивалями-ярмарками з чадом «ароматичних паличок» і т. п. Тільки не витає там дух української літератури. Той дух послідовно витравлювали в Спілці політикани й комерсанти з запроданими душами. Нинішнім популістам-комерсантам лишилися на продаж стіни. Дивує одне: чому так затято адміністративна група тримається за паралізовану Спілку й намагається підкорити собі творчу опозицію київських письменників – які становлять основу НСПУ? Сама поведінка адміністративної групи викриває її суть: нинішнє керівництво центрального апарату Спілки письменників пов’язане круговою порукою й має повноваження ліквідаційної комісії.
А на заваді ліквідаційним планам адміністративної групи НСПУ стоїть найбільша в Україні Київська письменницька організація, тому над нею й нависла загроза рейдерського захоплення та цілковитого підпорядкування центральному апарату Спілки. А це вже цинічне нехтування самоврядністю творчої організації. Сутнісну основу спілчанської проблеми голова НСПУ підмінює мотивом особистого конфлікту з головою Київської організації – перекидає свої воші на чужу голову.
Наділений повноваженнями ліквідатора, авторитарний правитель поводиться як самовладний голова колгоспу, а Правління Спілки стало подібне до правлінням колгоспу. І саму Спілку письменників вони стараються перетворити на колгосп, що його ось-ось мають ліквідувати й розтягти майно.
Патологічно ненавидячи самостійних творчих людей та й саму літературу, цей мстивий сваволець нагадує спілчанських начальників кінця 30-х років минулого століття, які сотнями ліквідовували письменників – основу української літератури й культури.
Тепер письменників не репресують, а деморалізують. А для маніпулювання ними їх поділили на адміністративну еліту, прислужників, пригодованих клієнтів-прохачів та на незгодних розкольників. Виходить, Спілка існує для адміністрації, а письменники представлені в ній як статисти.
Так елементарно негідники нехтують гідність письменника – творчої людини. А письменник силою свого таланту й моральності має переважне право: знати правду, писати правду й діяти правдиво. Моральність – це суто людська якість у триєдності істинного знання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Тож письменник зобов’язаний підтвердити правдивість свого слова справедливим ділом. Істинно сказав Микола Гоголь: «Зі словом треба поводитися чесно».
Письменницька організація не обмежується стінами Будинку літераторів. Кожен з нас працює сам на сам із собою у себе вдома. Індивідуальна письменницька праця не потребує адміністрування. Та письменницька творча спільнота потребує взаєморозуміння, взаємодії та взаємооборони.
Тож Спілка письменників покликана передусім стояти на захисті творчо-індивідуальних письменницьких інтересів та здійснювати єдину національну культурну стратегію, утверджуючи її силою моральної дієвості слова. В пору тотальної політичної облуди, суспільного безладу й апатії творчі організації, передусім письменницька, покликані бути осередками взаєморозуміння й самоорганізації дезорієнтованого й дезорганізованого українського суспільства.
Саме творча організація покликана явити своїм життям узірцеву модель громадського самоврядування, заснованого на професійності й колегіальності, що не допускає в громадське середовище спекулятивного літературно-політичного популізму. Така творча організація спроможна стати оплотом народної совісті, моральності, традиційного для українців громадівського солідаризму, тобто потужним чинником суспільного самоврядування, що є основою національної державності. Починати необхідно з самоочищення організації від аморальності й популізму.
Це забезпечить самоврядність організації та її дієвість: збереження й повернення громадського спілчанського майна та здійснення виробничих процесів (видання й розповсюдження книжок).
Самоврядній письменницькій організації необхідно позбутися тягаря совдепівського адміністрування й запровадити вільну ресурсну систему Літературного фонду. Основу ресурсу Літературного фонду складають оборотні кошти, які формуються за рахунок професійної діяльності письменників і видавців: фондові видавництва на конкурсній основі видають і наповнюють внутрішній і зовнішній книжкові ринки високоякісною українською літературною продукцією та поширюють її в Інтернеті.
Саморозвиток творчого письменницького цеху можливий на засаді самоврядування й кооперування, що є основою національного культурно-соціального розвитку. Згадаймо культурно-соціальний досвід українських цехових братств у гнітючу пору середньовічного феодалізму, від якого мало чим відрізняється нинішній. Цехові братства відродили давню українську традицію громадівського самоврядування й породили просвітництво – започаткували народні братські школи, на основі яких утвердилися діючі досі Острозька й Києво-Могилянська академії.
З Києво-Могилянської академії розпочав свій шлях усенародного просвітителя Григорій Сковорода, який лишив нам морально-світоглядне вчення Сковородинства. В українців є історичний шанс осягнути й задіяти у своє життя Сковородинство, як своєчасно китайці осягнули й задіяли Конфуціанство.
До започаткованих минулого року Всеукраїнських Сковородинських навчань «Пізнай себе» долучилися всі творчі спілки України, крім Спілки письменників, якій не до того. У зв’язку з нинішнім станом Спілки згадується Грінченкове поетичне звернення «Землякам, що збираються раз на рік на Шевченкові роковини співати гімн «Ще не вмерла Україна». Нагадаю початок:
Ще не вмерла Україна,
Але може вмерти:
Ви самі її, ледачі,
Ведете до смерти!..
Аби не довести «до смерти» нашу Спілку, ми зобов’язані позбутись апатії, страху та взятись гуртом і змінити нинішній ганебний стан більшовицького спадку на нову реальність, достойну українських письменників.
І для цього нам потрібні наші письменницькі честь і гідність, відвага й воля духу.
Олександер Шокало, письменник
(член СПУ з 1979 р.)
«Четверта хвиля»
