Культура

Теодозія Зарівна з потаємним сенсом речитативних замовлянь

Таки швидко минає час.
Не встигнувши подорослішать,
мусиш одразу старіти.
А де рятівна зупинка,
вибита на аналіз,
освоєння матеріалу,
відвагу до решти кроків?
Бо навіть пташина зграйка
на серпневих дротах і галузках
вже передчуває вирій.

Крізь перші дощі анонімні
котом підкрадається осінь:
Рятуйсь, товариство, хто може!

І озеро в темряві часу
веде золоту рибину.
Ще добре видно опівночі
її плавники незгасні.
Вона не дається в руки,
хоча і не відпливає:
велика та непізнанна
хвилина рівностояння.

(Теодозія Зарівна. З попелу і металу. Вибране. К.2011)

Я ніяк не можу в себе знайти перші поетичні збірки цієї авторки. У біографічній довідці на звороті сего вибраного першою збіркою значиться «Дія на крузі» (1991), мені здається, все-таки «Дійство на крузі», і вона не перша книжка у авторки.

Працювавши учителем у Криму, я купив книжечку на трьох авторів, чи не 1986, де значилася і Теодозія Зарівна, назва того поетичного дебюту – «Мить і вічність». Я взяв ту книжечку з двох причин: авторка народилася в с. Ридодуби, це через поля від мого с. Джурин кілометрів 3, якщо об’їжджати через Білобожницю — то з кілометрів 15 буде.

На початку 2000-х я підвозив братів Семирозумів, які були моїми родаками, одружившись на дружинах з роду Цепендів, в їхнє рідне село Ридодуби, то запам’яталася «воєнно-польова дорога», яку треба було чи не переповзати, така розбита була. Друга причина — я чув про Зарівну від своєї мами ще навчаючись в школі, десь у середині 70-х.

Теодозія Зарівна, закінчивши українську філологію Львівського університету, коротко працювала в школі чи не в своєму селі. Вчителька була молода, гарна, креативна. Словом, коли Теодозія пішла зі школи, а вона потім вчилася ще, здається, в театральному інституті Карпенка-Карого, чортківські освітяни з десяток літ її згадували, як яскравого і талановитого педагога.

Перших книжок Теодозії Зарівної я так і не знайшов, десь мають бути в селі, але випадково знайшов оце поетичне вибране 2011 року. Це добрий рівень поетичного. Оця манера речитативного кільцювання думок, картин, образів, візій, які нагадують форму українських народних замовлянь, і ти, вчитуючись у них, немов той шахтар, вгризаєшся в породу, дошукуючись потаємних сенсів. А ці сенси є не лише у формі, але й змістовому наповненні: від пейзажно-настроєвих до громадянсько-пасіонарних картинок.

Додає грації цим віршам добре чуття мови і володіння ритмічними перепадами. А ще чіткість картин: вірші Зарівної споглядаєш, як картину. Моментами вірші нагадують скульптуру, а їхній автор ніби виступає у ролі умілого скульптора, який у брилі каменю бачить оригінальний сюжет і конкретну історію.

Євген Баран

P.S.
Поетка ніяка. Як і прозаеса. На жаль.

Роман Кухарук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.