Зранку був туман і мороз. Тож, що робиться під ногами, для мене загадкою не було. Тому я, збираючись піти на фізкультуру, вибрав собі перевірені черевики, які не дуже ковзають по льоду. Мій похід у спортивний зал закінчився за п’ятдесят кроків від дому. На горбочку права нога послизнулася. Добре, що сантиметрів на п’ять, тому я встояв. Але, цього виявилося досить. Різкий рух викликав відому симптоматику. Мій поперек стиснуло, як у лещатах, і ці лещата хтось почав поволі і нестримно стискати.
Мені це все вже було знайомим. Тому що буде далі — я знав. Відтак дурнуватих думок на кшталт «Пусте, зараз розійдуся», «Нічого, в залі розімнуся» тощо у мене не виникало. Я обережно розвернувся на місці і швидко, як дозволяло самопочуття, пішов додому. З досвіду знав, що у мене є кілька хвилин, поки не скрутить.
Вдома відразу переодягнувся і ліг на «палубу» – спеціальне ліжко з дощок, що мені спеціально виготовили на замовлення, як нарадили лікарі.
Електрику в нашому районі вимкнули, тож жоден з гаджетів не працював. Але – божий день, в хаті світло, тож, можна читати. Я обережно сів на ліжку, простягнув руку до полиці і взяв першу-ліпшу книгу.
«Хуго і Фігу» Леоніда Ісаченка склала компанію. Цю книгу мені подарували у Видавничому домі «БукРек» понад десять років тому. З того часу я багато позабував, а враження від прочитаного нагадували старий обрушений гербарій. Тож, почав читати з цікавістю першої зустрічі. Вже й електрику включили, а я продовжую мандри сюжетами Леоніда.
Прийшла Оля і вколола мені «гарячу шпичку», теж за досвідом. Тепер я можу сісти за комп’ютер і вам це оповісти. За графіком, згодом знову мають відключити електрику. Та я не дуже журюся: у мене є ще одна книга Ісаченка – «Смак води і віскі». От однойменне оповідання з неї я добре пам’ятаю, бо часто згадую. Сильна штука, екзистенційна. Та, власне, як і всі його оповідання. Беручкі вони.
А, якщо на дворі стане смеркатися, то для читання маю ліхтарик у смартфоні. Чи не найкраще його призначення. Як і має бути після уколу, поперек мене трохи відпустив. А, може, це тексти оповідань так діють, що забуваєш про все?
Валентин Ткач
