Зайшлося, з подачі мого однокурсника Василя Чепурного, про Володимира Висоцького (стаття «Взахльобані Висоцьким…»). Я вже говорив і повторюю — чоловік був хольоний і лєлєяний. Грав на Таганці (того ж таки Гамлєта). Знімався в кіно (достатньо одного Глєба Жеглова). Їздив-літав вільно «совком». Давав концерти — не тільки простому люду, а й номенклатурі — за «баснословниє» суми…
Потрібний календар — невеличкого розміру, з трьома місяцями (попереднім, поточним і наступним) на одній сторінці знайшла тільки в чернівецькому «Букіністі». Завдяки… колезі, Юрію Чорнею. Він волонтерить у книжковій крамниці, поки директорка — Марина Лібанова провідує родичів за морями-океанами. «Журналіст змінює професію». Була колись така популярна рубрика в періодиці проминулої доби. Коли журналіст «занурювався» в сферу, де працював герой його майбутньої публікації. Щоб до тонкощів зрозуміти, розкрити й передати ту чи ту проблему, показати людей у їхній природній стихії.
Зранку був туман і мороз. Тож, що робиться під ногами, для мене загадкою не було. Тому я, збираючись піти на фізкультуру, вибрав собі перевірені черевики, які не дуже ковзають по льоду. Мій похід у спортивний зал закінчився за п’ятдесят кроків від дому. На горбочку права нога послизнулася. Добре, що сантиметрів на п’ять, тому я встояв. Але, цього виявилося досить. Різкий рух викликав відому симптоматику. Мій поперек стиснуло, як у лещатах, і ці лещата хтось почав поволі і нестримно стискати.
А з жінками завжди отак..? Запитую, бо я з ними вже давно не спілкувався. Сьогодні зі мною тричі сталося дивне. Не суперечки, бо хто ж сперечається з жінками, але їхня тверда упевненість, ніби я чогось не розумію, здивувала мене сильно. У суші-барі, на моє запитання чи буде у місо-суп додано яйце, кельнерка здивовано округлила очі й твердо відповіла: «Ні!»
